Глава 19

Марія вийшла з клініки пізно ввечері, коли над містом вже згустилися густі сутінки. Ліхтарі вздовж парковки мерехтіли тьмяним жовтим світлом, кидаючи тіні на асфальт. Вона йшла повільно, відчуваючи, як втома навалюється свинцевою вагою на плечі.

Занадто насичений день. Операція, екскурсія, зустріч з Ростиславом, яка перевернула все з ніг на голову. Голова гуділа, в скронях пульсував тупий біль, хотілося тільки одного — дістатися додому, впасти в ліжко і забутися.

Вона дійшла до своєї машини, намацала в кишені ключі — і в цей момент прямо перед нею різко загальмував чорний позашляховик. Величезний, непристойно дорогий, з тонованим склом.

Марія завмерла, стискаючи ключі в руці.

Опустилося скло задніх дверей. Звичайно ж, це Ростислав, а Марія вже подумала, що у нього прояснилася свідомість і він не завдасть їй незручностей.

Він сидів на задньому сидінні, розвалившись у кріслі, в тому ж одязі, немов з обіду чекав її тут.

Марія хмикнула, схрестивши руки на грудях, і з уїдливістю запитала:

— Весь день мене тут чекали? Не втомилися?

Ростислав розсміявся.

— Така ти мені більше подобаєшся, — сказав він, нахиляючись до вікна. — Зухвала, з вогником. І хіба ми не перейшли на «ти» давним-давно?

Він зробив паузу, ковзнув по ній оцінюючим поглядом.

— Ти моє тіло вздовж і впоперек напевно встигла вивчити, — додав він з посмішкою. — Так навіщо формальності?

Марія відчула, як пекучий, зрадницький рум'янець заливає щоки. Вона стиснула щелепи, відводячи погляд. Він немов читав найпотаємніші куточки її свідомості. Вона дійсно, коли зашивала його рану, мимоволі оцінила його міцні, скульптурні м'язи і ідеально пророблене тіло. Він, без сумніву, проводив чимало годин у залі, щоб тримати себе в такій формі.

У цей момент двері водія відчинилися, і з машини вийшов чоловік у чорному костюмі. Він мовчки обійшов машину і відчинив задні дверцята з боку Марії, завмерши в очікуванні.

Марія озирнулася навколо. Парковка була майже порожня, лише кілька машин стояли далеко. Камери спостереження блимали червоними вогниками на стовпах. Але що це змінювало? Хіба їхня присутність зупинить цю людину, якщо вона вирішить діяти?

Вона важко зітхнула, відчуваючи, як плечі опускаються на знак поразки.

Хіба їй дали вибір?

Вона чомусь була впевнена: якщо відмовить, її силою заштовхають у машину. Незважаючи на камери. Незважаючи на те, що це парковка лікарні. Ростислав — з тих людей, які звикли отримувати те, що хочуть. За будь-яку ціну.

Марія зробила крок вперед, потім ще один, і нарешті ковзнула на заднє сидіння поруч з ним.

Водій закрив дверцята і повернувся на своє місце.

Усередині машини тиша була майже відчутною, порушувалася лише тихим гудінням двигуна.

Ростислав повернувся до неї, поклавши руку на спинку сидіння позаду її голови.

— Розумниця, — вимовив він із схваленням.

Марія не відповіла, дивлячись прямо перед собою, немов могла пропекти поглядом тоноване скло, намагаючись всім своїм єством не помічати, як нестерпно близько він сидить, як його пальці майже торкаються чутливої шкіри її оголеної шиї.

Машина рушила з місця, виїжджаючи з парковки.
 

Дівчата, не забувайте ставти сердечко книзі! Дайте знати чи подобається вам історія"