Глава 16

Марія різко видихнула, змушуючи себе взяти себе в руки. Навколо були люди. Світлана Ігорівна стояла поруч, з цікавістю поглядаючи то на неї, то на Ростислава. Не можна було показувати, що між ними щось є. Не можна було видавати своє збентеження.

Вона випрямилася, розправивши плечі, і натягнула посмішку.

— Добре, пане Громов, — сказала вона рівно, діловито. — Давайте я вам все покажу.

— Можна просто Ростислав, адже ми тепер не чужі один одному люди, — на його обличчі розквітла хлоп'яча посмішка, яка зовсім не вʼязалася з його образом. 

Марія розвернулася і пішла коридором, не озираючись, чула, як він рушив слідом.

Вони пройшли повз пост медсестер, повз палати. Марія зупинилася біля перших дверей, вказуючи всередину.

— Це палата інтенсивної терапії для дітей після операцій на серці, — почала вона, намагаючись не дивитися на нього. — Тут ми спостерігаємо за пацієнтами в першу добу після втручання. Постійний моніторинг, контроль всіх життєвих показників.

Ростислав зупинився поруч, заглянувши в палату. Виявився занадто близько до неї. Вона відчувала тепло його тіла, запах дорогого одеколону. Затримала подих, відчула, як по її тілу поповзли мурашки. Задалася питанням, чого це, в біса, цей бандит грає в благодійника і порядного громадянина. Що він задумав? Адже це все не просто так. Але запитати можливості у неї зараз немає. Занадто багато чужих вух навколо. Світлана Ігорівна ось уже, наприклад, явно почала щось підозрювати. 

— Вражає, — промовив він задумливо. — Скільки дітей ви рятуєте на місяць?

— В середньому п'ятнадцять-двадцять операцій, — відповіла Марія, рухаючись далі.

Вони пройшли далі, до операційного блоку. Марія зупинилася біля великого вікна, за яким виднілася операційна — столи з інструментами, величезні лампи, монітори.

— Тут проводять основні операції, — сказала вона, кивнувши на скло. — Аортокоронарне шунтування, заміна клапанів, корекція вроджених вад.

Ростислав примружився, розглядаючи обладнання, потім перевів погляд на неї.

— А ви самі часто оперуєте?

— Практично щодня, — коротко відповіла Марія.

— Значить, у вас тверда рука, ви знаєте, що робити, рятуючи життя, — промовив він, і в голосі промайнуло щось глузливе.

Марія відчула, як рум'янець заливає щоки. Він явно натякав на ту ніч, коли вона діставала з нього кулю. Вона стиснула щелепи, ігноруючи його слова, і рушила далі. Це справжнє випробування для нього. 

Вони пройшли до реанімаційного відділення.

— Тут ми доглядаємо найважчих пацієнтів, — пояснила вона. — Деякі діти лежать тут тижнями.

Ростислав обійшов палату, розглядаючи обладнання, потім знову зупинився поруч з нею. Занадто близько.  

— Мабуть, важко, — зауважив він задумливо. — Бачити дітей, які борються за життя. Ви ж прив'язуєтеся до них?

Марія поглянула на нього. Взагалі-то він влучив у саму ціль, але вона з усіх сил намагалася стримати холодний вираз обличчя. 

— Я лікар. Я роблю свою роботу.

— Але ви не бездушний механізм, Маріє, — заперечив він м'яко, і в його погляді промайнуло щось тепле. — Інакше, якби була така ймовірність, що поруч з вами опинилася поранена людина, ви б просто пройшли повз.

Вона різко відвела погляд, відчуваючи, як серце шалено калатає. Він знову це робив. Говорив так, ніби між ними був якийсь зв'язок.

— Ходімо далі, — кинула вона сухо.

Вони пройшли повз дитячу палату, де кілька малюків гралися іграшками, підключені до крапельниць. Ростислав пригальмував, дивлячись на них через скло.

— Вони такі маленькі, — пробурмотів він. — І вже стільки пережили.

Марія зупинилася поруч, мимоволі пом'якшившись.

— Так. Але вони сильні. Сильніші, ніж більшість дорослих.

Ростислав повернувся до неї, і в його погляді було щось нове. Цього разу він був гранично серйозним і щирим. 

— Ви теж сильна, Маріє, — тихо сказав він. — Я це відразу зрозумів.

Марія ковтнула, не в силах відірвати погляд від його обличчя.

— Я просто робила свою роботу, — повторила вона вперто. Медсестра поруч переводила погляд з Ростислава на Марію і назад, не розуміючи, про що йдеться. 

— Ні, — він похитав головою. — Це... більше, ніж просто робота.

Пауза зависла в повітрі. Марія відчувала, як дихання збивається, як пальці тремтять. Вона стиснула руки в кулаки, намагаючись утримати контроль. Їй одночасно хотілося, щоб це катування швидше закінчилося і щоб Ростислав пробув поруч якомога довше. Все в ній кричало, що їй варто бігти, але вона немов приросла до землі... вірніше, до підлоги кардіологічного відділення і продовжувала екскурсію. 

Ростислав часом кидав колючі зауваження, які Машу чомусь абсолютно не дратували.

Коли вони зупинилися біля кабінету функціональної діагностики, він притулився до стіни, схрестивши руки на грудях, і посміхнувся.