Глава 11

Раптом Ростислав зморщився і схопився за бік. Його обличчя зблідло, губи стиснулися в тонку лінію.

Марія зітхнула, хитаючи головою:

— Я ж казала, що тобі потрібен спокій, а не вечеря при свічках.

Він криво посміхнувся, відкидаючись назад:

— Мабуть... цієї ночі відплатити тобі за порятунок не зможу.

Вона хмикнула.

— Жах, яка втрата.

Його жарт, хоч і дурнуватий, розрядив обстановку. Вона навіть трохи розслабилася. Остаточно переконалася, що вбивати її ніхто не збирався. І катувати теж. 

Через кілька хвилин двоє чоловіків зайшли в кімнату, допомогли Ростиславу встати, і, з їхньою підтримкою, він покинув їдальню. Перед тим, як піти, кинув у її бік короткий, майже прощальний погляд. Більше не сказав ні слова.

Її знову провели в кімнату. Цього разу обійшлося без зачинених дверей. Напевно, Ростислав розпорядився. Він же тут бос. 

Вона провела тут ще одну ніч. Неспокійну, повну уявних діалогів, тривожних снів і нав'язливого відчуття, що її життя дуже круто зміниться.

Вранці її знову відвели в підвальну операційну.

Ростислав був уже не такий бадьорий, як учора, мабуть, знеболювальне остаточно відпустило. Легкий піт на лобі, млявість у рухах. Він мовчав, сьогодні не засипав її дотепними слівцями і не намагався збентежити.

Маія оглянула рану, зробила перев'язку, щось пробурмотіла собі під ніс.

— Дотримуйся дієти. Ніякого героїзму. І фізичних навантажень.

— Ти така серйозна, коли злишся, — пробурмотів він. Все ж вона помилилася, його погане почуття гумору нікуди не поділося.

На цьому і розпрощалися.

Через годину її вивели до чорного джипа, припаркованого у дворі. За кермо сів той самий чоловік, що тоді віз їх до будинку. Ні слів, ні пояснень. Мовчки поїхали назад до того самого шале, де все почалося.

Перед тим, як вона вийшла з машини, їй простягнули конверт.

— За працю, — коротко сказав водій.

Марія навіть не поглянула на його вміст.

— Залиште собі. Для мене найкраща оплата — це більше ніколи вас не бачити.

Вона зачинила двері, і через секунду джип м'яко рушив, розчиняючись між деревами.

Вона залишилася стояти посеред стежки, і серце шалено билося у грудях.

Невже все?

Так просто?

Жива. Ціла. Вільна.

Повірити в це було важко. 

Все здавалося дивним, ніби це був сон, зшитий з гострого страху, адреналіну, глухої ночі і чийогось хрипкого, але привабливого голосу.

Кілька хвилин вона потопталася на місці і вирішила, що залишатися тут вона не могла.

Раптом вони передумають. Раптом вирішать, що даремно відпустили. Раптом...

Вона поспішно кинулася до будинку, зібрала свої речі, кинула їх у багажник і завела машину.

Тремтіння в руках все ще видавало її стан.

Будинок, шале, дерева — все це почало повільно зникати в дзеркалі заднього виду. Немов і не було нічого.

Марія гнала машину, не вмикаючи музику, залишаючись гранично серйозною. Свідомість все ще відмовлялася сприймати те, що сталося, як реальність.

«Хто ти такий, Ростиславе? І чому мені хочеться знати більше?»

Вона здригнулася від цієї думки. Вчепилася міцніше в кермо.

Ні. Все. Досить.

Потрібно доїхати швидше  додому. Повернутися на чергування. Зануритися в роботу. Оперувати. Відволіктися.

Але в голові все одно звучав його голос, спокійний, трохи глузливий:

— Якщо я захочу тебе знайти — знайду. Хоч на краю світу.

Марія глибоко вдихнула і видихнула, точно так, як вчать при паніці.

Але, схоже, вона тремтіла не від страху, а від того, що насправді не хоче, щоб він залишив її в спокої.