Глава 10

Як би Марія не пручалася, через годину вона все ж опинилася за одним столом з Ростиславом.

Обідня зона в будинку була скоріше схожа на ресторан: масивний стіл з темного дерева, ідеально відполірований посуд, навіть свічки. Все в будинку було обставлено дорого, але не вигадливо. Чуже, чуже, чуже життя — не її.

А перед ними, наче як глузування над її лікарськими рекомендаціями,  парував соковитий, ідеально просмажений стейк. Поруч — картопля у вершковому соусі, хрусткі овочі на грилі, два келихи з вином.

— Цей чоловік збожеволів, — подумала вона. — Тільки вчора він був на порозі смерті. А сьогодні... романтична вечеря? Стейк?

У неї не було апетиту, але вона їла. Шматочок за шматочком, бо так простіше, ніж сперечатися з ним. Хотілося скоріше доїсти цей клятий стейк і повернутися в кімнату. Сховатися від його нахабного погляду. 

Іноді вона поглядала на нього. Ростислав сидів навпроти, майже розвалившись у кріслі, в чорній сорочці, зухвало розстебнутій на грудях і відкриваючій його порослі чорним волоссям груди.
 
Він не просто дивився на неї. Він витріщався. Відверто, ніби у нього було на це повне право.

Марії набридла ця гра в погляди, хоч чоловік був небезпечний, саме зараз вона цю небезпеку не відчувала, тому дозволила собі сміливість: підняла брову і пирхнула:

— Що?

Він трохи схилив голову:

— Що — «що»?

— Ви, чоловіки, всі однакові, — сказала вона, встромляючи виделку в стейк. — Ще вчора валявся в лісі між життям і смертю, а вже сьогодні пожираєш поглядом першу зустрічну жінку за вечерею.

Він розсміявся.

— Ти не «перша зустрічна», Маріє. Ти надзвичайно приваблива. І вмілий лікар. Це... рідкісне поєднання.

Вона подивилася на нього, прищурилася.

— Обережно. Зараз почнеш розповідати, що заради мене готовий помирати щодня?

Ростислав посміхнувся, нахилився трохи вперед, спершись ліктями на стіл:

— Якщо ти будеш щоразу так майстерно витягувати мене з того світу... я, мабуть, не проти.

Марія підняла брову, похитала головою і відкинулася на спинку стільця.

— Ще пара таких «героїчних порятунків» і ти перетворишся на решето. Насправді я кардіохірург, тому в мою компетенцію не входить діставати з людей кулі. Прийми це до уваги наступного разу, коли будеш помирати біля мого будинку, де я проводжу відпустку. Цього разу я зжалилася над тобою, наступного разу точно пройду повз. 

Він посміхався. А Марія раптом спіймала себе на тому, що не може відвести погляд  від його очей.

І це її лякало навіть більше, ніж пістолети під куртками його людей.

— У якій клініці ти працюєш? 

Вона похитала головою, відрізаючи зайве. 

— Вам це ні до чого. Чим менше знаєте, тим спокійніше будете спати.

— А якщо я хочу знати? — примружився він.

— А я  не хочу, щоб ви потім мене знайшли. — Вона відставила виделку і подивилася прямо йому в очі. — Нехай це залишиться випадковістю. Я допомогла, ви вижили, і на цьому все. 

— Маріє... якщо я захочу тебе знайти — знайду. Хоч на краю світу.

— Звучить як погроза, — зауважила вона, піднявши брову.

— Ні, — відповів він спокійно. — Як обіцянка.

Вона відвела погляд, намагаючись приховати посмішку, але куточки губ все ж здригнулися. Цей чоловік був небезпечний, без сумніву. Але, чорт забирай, небезпека в його виконанні мала дивну привабливість.