Глава 7

Марію заштовхнули в салон другого джипа поруч із Ростиславом. Він лежав без свідомості, голова трохи повернена до вікна, очі закриті. Кров проступала крізь пов'язку.

Вона різко  нахилилася до чоловіка спереду, який сів за кермо і щось говорив по рації.

— У нього знову кров пішла! — підхопилася вона. — Ви його як мішок картоплі тягли! Йому не можна рухатися взагалі, він і так ледве дихає!

— Заспокойся, докторе, — сказав той, хто сидів на пасажирському місці і обернувся до неї. — Дихає — значить, не помер. Ти краще пиши, що потрібно. Все, що потрібно, щоб він не здох.

— Я вже казала — переливання, — вона важко видихнула. — Плазма. Або хоча б еритроцитарна маса. А це не в аптеці беруть, це тільки в лікарні. Вам треба туди їхати.

— Ти пиши, — повторив той спокійно, — а де взяти — це вже наша проблема, — він дістав з бардачка якусь брошуру з готелю, перевірив, чи пише ручка, і кинув її їй.

Марія закотила очі. Почала швидко писати список необхідного на вільних полях. Потім завмерла, підняла погляд. 

— Ви знаєте, яка у нього група крові?

Чоловік на передньому сидінні повернув голову до водія. 

— Третя. Позитивна. Правильно?

Водій кивнув, не відриваючи погляду від дороги. 

— Точно. 

Марія дописала все, що потрібно, і передала вперед  аркуш.  Чоловік за кермом вже щось набирав на телефоні, притискаючи його до вуха. 

— Так, список диктую... терміново, все потрібно протягом години доставити. 

Бандити. Справжнісінькі.

Вона кинула погляд на Ростислава. Він був блідий, як крейда. Кров знову проступала по бинтах.

І вона, звичайно, не змогла більше злитися.

Присунулася ближче, спробувала поправити пов'язку, зафіксувати плече. Хотіла щось сказати, але який сенс? Він її точно не почує.

Машина їхала швидко, без зупинок, якимись лісовими дорогами. Марія чекала побачити склад. Або, може, ангар. Ну, в гіршому випадку — підвал, смердючий і з одним ліхтарем під стелею, де її триматимуть як полонянку.

Але коли вони звернули до високих кованих воріт, які повільно розкрилися перед джипами, у неї перехопило подих.

За воротами розкинувся шикарний заміський будинок — світлий, з колонами, брукованою доріжкою і рівним садом по краях.

Марія моргнула. 

— Це точно не... — пробурмотіла вона. — Не підвал.

Чоловік на пасажирському сидінні посміхнувся:

— А ти що, думала, ми в гаражі живемо?