Глава 6

Вдалині почувся гул моторів. Марія кинулася до вікна і побачила, як з-за повороту виринули два чорних джипи. Фари вирізали з темряви стовбури сосен, похилену табличку з назвою шале. Вони різко загальмували, так що гравій на під'їзній доріжці з тріском розлетівся в усі боки.

Серце забилося ще сильніше. Вони приїхали. Нарешті приїхали.

Але полегшення не було. Щось всередині напружилося, вона відчула занепокоєння. Двері машин відчинилися, і на вулицю вийшли п'ять накачаних здоровенних чоловіків.

Двоє залишилися зовні — стали по обидва боки від входу, як охорона. Руки в кишенях, погляди насторожені, скануючі все навколо. Марія здригнулася.

Решта троє без стуку, без попередження відчинили двері і ввалилися в будинок. Просто завалилися всередину, ніби це їхня територія. Тепло з кімнати миттєво змішалося з морозним повітрям, і Марія мимоволі відступила на крок назад.

Один з них — у чорній бейсболці, насунутій низько на очі. Другий — з масивною срібною сережкою у вусі. Третій — найвищий, з міцними плечима і потворним шрамом, який тягнувся від вилиці до самого підборіддя, білою смужкою на засмаглій шкірі. Двоє відразу кинулися до дивана. Один присів навпочіпки, перевірив пульс, заглянув під пов'язку. Другий вже готувався піднімати Ростислава.

— Живий, тримається, — кинув той, що перевіряв пульс. Голос низький, без емоцій.

— Обережно, не смикай його так, бляха, — огризнувся другий. — Бачиш, шов свіжий.

— На рахунок три. Один... два...

Марія стояла, не рухаючись. І раптом помітила, як у одного — того, що найближче — з-під куртки стирчить ствол. Справжній. Він нахилився, щоб підняти Ростислава, і цієї миті вистачило, щоб стало ясно: це не просто його друзі.

Це  люди, у яких зброя завжди при собі. І вони звикли нею користуватися. Здається, все-таки бандити. Вона спробувала злитися з інтер'єром і особливо не відсвічувати.  

Може, не помітять? Може, просто заберуть його і поїдуть?

— Розкажи, що з ним, ти щось йому давала? Давно він без свідомості? — озирнувся на неї той, що з сережкою у вусі.

Мімікрувати під камін не вийшло.

Марія ковтнула. Горло пересохло так, що було боляче говорити. Слова полетіли самі, швидко, плутано, голос прозвучав трохи вище, ніж зазвичай — перелякано, майже істерично:

— Я зробила все, що могла. Чесно. Кулю дістала, рану обробила, зашила. Антибіотики вколола, знеболююче дала. Але вам треба везти його в лікарню, розумієте? Терміново! Там є все необхідне — кров, крапельниці, реанімація, нормальне обладнання. Йому довго в такому стані не протягнути! У нього крововтрата була величезна, і я не знаю, чи немає внутрішніх пошкоджень, мені не було на чому перевірити! 

Чоловіки переглянулися. Один з них подивився на неї надто пильно:

— Що з нею робити?

— Заберемо з собою, — відповів той, що вищий. — Якраз і вилікує боса. Видно ж, що знає, що робить.

Марія відсахнулася на крок. Запанікувала. Як це —  з собою заберуть? Куди заберуть? Навіщо? Ні. Ні-ні-ні.

— Що? Ні-ні. Ви з глузду з'їхали? Я не поїду! Я... Я нікому нічого не розповім, чесно. Мені на роботу треба! У мене операції на два місяці вперед розписані! І одна з них завтра з самого ранку! Мене шукатимуть! 

Але її вже не слухали.

Двоє підійшли до неї, один з них схопив за лікоть, другий — за плече. Діяли чітко, швидко, без грубості, але й без найменшої можливості опору.

— Гей! Відпустіть мене! Негайно! — Марія смикнулася, спробувала вирватися. — Я сказала — не поїду! Ви не маєте права!

— Потім подякуєш, — буркнув один.

— Мені хоча б речі взяти! Телефон! Документи! — крикнула вона відчайдушно.

Але її вже тягли до машини, не давши навіть взутися як слід. Все сталося за лічені секунди.

Марія відчула, як повітря стискає груди. Вона навіть вогонь у каміні не загасила. Спокійний відпочинок? Шале серед лісу? Романтична самотність? Тепер це була просто точка відліку. Момент, коли її спокійне, розмірене життя — операції, конференції, наукові статті — закінчилося.