Глава 1 Квиток у невідомість

Юстина Арвен востаннє оглянула кімнату, у якій прожила сім років.

Ліжко, шафа, невеликий письмовий стіл біля вікна. Усе залишалося на своїх місцях. Тільки шафа тепер була порожньою, а на столі лежав складений удвоє аркуш паперу.

Дівчина взяла валізу й прислухалася.

У будинку панувала тиша.

Елларіс і Міріальда Слетті давно спали. Принаймні Юстина дуже на це сподівалася.

Вона обережно підійшла до дверей, але зупинилася. Повернулася до столу й ще раз перечитала записку.

«Я вже повнолітня й хочу почати самостійне життя. Дякую за те, що ви дали мені дах над головою. Прошу не шукати мене. Я сама вирішуватиму, де і як жити.

Юстина».

Жодного слова про відьму. Жодного натяку на те, що вона дізналася правду.

Так буде краще.

Юстина поклала записку на стіл і взяла валізу.

Ще три дні тому, двадцять дев'ятого травня, їй виповнилося вісімнадцять. Тоді вона навіть не здогадувалася, що незабаром доведеться тікати з дому посеред ночі.

Опікуни подарували їй зелену сукню. Недорогу, але гарну. Юстині подарунок сподобався. Вона навіть подумала, що, можливо, Елларіс і Міріальда все-таки ставляться до неї тепліше, ніж здається.

Тепер сукня лежала у валізі разом з усіма іншими речами.

Дівчина тихенько відчинила двері.

Коридор зустрів її темрявою.

Вона знала кожну скрипучу дошку в цьому будинку. За сім років вивчила, де краще ступати, щоб нікого не розбудити.

Обережно пройшла повз спальню опікунів.

Звідти долинало рівне дихання.

Юстина затамувала подих, коли ручка валізи тихенько дзенькнула.

Ніхто не прокинувся.

Вона дісталася вхідних дверей, повільно повернула ключ і вийшла надвір.

Лише зачинивши за собою хвіртку, дозволила собі полегшено видихнути.

Вийшло.

Принаймні поки що.

Усе почалося вчора.

Юстина гостювала в найкращої подруги Йоліни. Вони розмовляли про звичайні речі, сміялися, згадували знайомих.

Додому Юстина повернулася раніше, ніж планувала.

Уже збиралася зайти до кімнати, коли почула голос Елларіса.

— Восьмого червня все буде завершено.

Юстина зупинилася.

— А якщо вона відмовиться? — запитала Міріальда.

— Її згода не потрібна. Заолія все пояснила.

Дівчина насупилася.

Заолія? Навіщо опікунам говорити про відьму?

— Ти впевнений, що вона підходить? — не вгавала Міріальда.

— Вона член нашої родини. Цього достатньо.

— Але ж ми її не вдочерили.

— І що? Сім років вона перебуває під нашою опікою. Заолія сказала, що цього вистачить для обряду.

Юстина відчула, як похололи пальці.

— Нарешті я позбудуся служби, — продовжив Елларіс. — Двадцять п'ять років минуло, а попереду ще невідомо скільки. Я заслужив свободу.

— А Юстина?

— Що Юстина?

— Вона ж залишиться служити Заолії до кінця життя.

— Зате ми будемо вільні від цього зобов'язання.

Юстина притулилася спиною до стіни.

Мене? Вони хочуть віддати мене замість Елларіса?

Вона знала, що її опікун служить відьмі. Знала й те, що колись він добровільно уклав договір, отримавши натомість багатство.

Але ніколи не думала, що одного дня він вирішить перекласти власне зобов'язання на неї.

— Головне, щоб вона нічого не запідозрила до восьмого, — сказала Міріальда.

— Не запідозрить. Вона ж зараз у Йоліни.

Юстина прикрила рота долонею.

Вони не знали, що вона повернулася.

І не повинні були дізнатися.

Дівчина безшумно вийшла з будинку й пішла вулицею, намагаючись опанувати себе.

Їй хотілося плакати. Хотілося повернутися й вимагати пояснень.

Але що це змінить?

Опікуни вже все вирішили.

Вона пригадала, як одинадцятирічною вперше переступила поріг їхнього будинку. Після смерті батьків цілий рік прожила в сиротинці, а потім з'явилися Елларіс і Міріальда.

Тоді їй здавалося, що нарешті знову матиме сім'ю.

Вони годували її, купували одяг, дозволяли жити у своєму будинку. Але майже всі гроші, які Юстина заробляла, допомагаючи односельцям, доводилося віддавати опікунам.

Вона звикла.

Навіть переконувала себе, що так правильно: адже вони витрачаються на її утримання.

А тепер...

Невже я для них лише зручна заміна?

Юстина довго блукала Макренстом, перш ніж повернутися додому.

За вечерею поводилася як завжди.

Розповіла про гостювання в Йоліни. Подякувала Міріальді за їжу. Відповіла на кілька запитань Елларіса.

І жодним словом не видала того, що почула.

А вночі майже не спала.

Вона розуміла: якщо залишиться, восьмого червня її можуть примусити взяти участь в обряді.

До того ж Заолія була єдиною відьмою Макренста. На її території сховатися було б непросто.

Треба їхати.

Якнайдалі.

Нічне повітря було прохолодним.

Юстина швидко йшла до залізничної станції, міцно стискаючи ручку валізи.

Квиток лежав у кишені штанів.

Вона купила його потайки, витративши частину грошей, які вдалося зберегти від підробітків.

Кінцева станція маршруту була далеко від Макренста.

Саме це й визначило її вибір.

Юстина ніколи там не бувала. Не мала знайомих, не знала, де зупиниться після прибуття.

Але залишатися вдома було страшніше.

Вона подумала про Йоліну.

Подруга, мабуть, образиться, коли дізнається, що Юстина поїхала, навіть не попрощавшись.

Та розповідати їй було небезпечно.

Якщо Елларіс звернеться до Заолії, відьма може спробувати дізнатися правду за допомогою магії.

Існували зілля, під дією яких людина не могла брехати.

Але жодне зілля не змусить Йоліну розповісти те, чого вона не знає.

Пробач мені, Йоліно.

На станції вже чекало кілька пасажирів.

Юстина поглянула на великий годинник.

До відправлення залишалося небагато часу.

Вона перевірила квиток, а потім знову озирнулася.

Ніхто не йшов за нею.

Принаймні вона нікого не помітила.