Ніколи не пізно змінитись.

Двері в квартиру відчинились різко, з таким звуком, ніби Рада не просто зайшла — увірвалась. І перше, що вдарило — навіть не вигляд, а запах. Застарілий, липкий, важкий, від якого хотілося скривитись і одразу піти, але вона не пішла. Стояла на порозі кілька секунд, повільно вдихаючи і так само повільно видихаючи, ніби змушувала себе звикнути. Наче це взагалі можливо.

Квартира виглядала гірше, ніж зазвичай. Розкидані речі, перевернутий стілець, на столі — десятки пустих пляшок, деякі ще перекочувались, тихо дзенькаючи одна об одну. На підлозі — плями, крихти, щось липке. І ця тиша, важка, глуха, ніби навіть стіни втомились. Огида заполонила десь із середини і разом із нею — спогади.

Крики, глухий удар. Різкий звук скла, що розбивається. Материн голос, зірваний до хрипу. Батько, який щось доводить, а потім різко замовкає і починає кидатися речами. Маленька Рада, що стискається в кутку, затуляє вуха, але все одно чує.

Вона моргнула і відмахнулась. Ще не вистачало зараз цієї «приємної» ностальгії.

Рада пройшла далі, обережно переступаючи через розкидані речі, ніби це було щось стороннє,а не її життя, не її дім дитинства. Вона зупинилась біля дивану, де обоє її бітьків лежали, майже не рухаючись.

— Серйозно?.. — тихо видихнула вона, дивлячись на них зверху вниз.

Жодної реакції. Вона нахилилась і різко струснула батька за плече.

— Вставай.

Той щось пробурмотів, навіть не відкривши очей.

— ВСТАВАЙ! — голос різко зірвався, і цього разу він здригнувся.

Мати теж заворушилась, повільно, ніби кожен рух давався їй з величезною працею. Зважаючи на те, який у них стаж, могли б вже і звикнути до похмілля.

— Радослава?… Ти… прийшла… — розтягнуто пробурмотіла вона, навіть не намагаючись сісти нормально.

Рада різко випрямилась, провела рукою по обличчю і засміялась коротко, нервово.

— Та звісно прийшла. А ти думала, я не дізнаюсь?

Мати дивилась на неї мутними очима, в яких не було нічого — ні розуміння, ні страху.

— Про що ти…

— ПРО БОРГИ! — Рада різко підвищила голос. — Про те, що ви, чорт забирай, зробили зі мною!

Батько спробував щось сказати, але слова заплутались, і він просто відмахнувся. Наче могло бути інакше. Рада стиснула кулаки.

— Ви взагалі розумієте, що накоїли? Ви хоч знаєте, що тепер на мені теж це все висить?!

Мати щось пробурмотіла, щось беззмістовне, уривки фраз, які навіть не складались у щось адекватне. Алкоголь говорив замість неї, і це було ще гірше.

Рада підійшла ближче, нахилилась, щоб бути на одному рівні.

— Ти взагалі чуєш мене?

Мати повільно підняла на неї погляд і раптом усміхнулась, якось безглуздо, ніби все було нормально.

— Все буде добре… ми… ми вирішимо…

Рада різко відсахнулась. Запах алкоголю і бруду, наче вони не милися десятиліттями.

— Та що ви вирішите?! Ви навіть себе підняти не можете!

Вона зробила кілька кроків назад, нервово провела руками по волоссю, а потім різко повернулась до матері.

— Ти хоча б знаєш, який зараз рік?

Мати насупилась, ніби це було складне питання.

— Ну… — вона задумалась і повільно почала рахувати пальці на руці. — 2122…

Рада завмерла на секунду, а потім тихо видихнула, і в цьому видиху було все — злість, втома, розчарування.

— Уже 2126, мамо.

Слово “мамо” прозвучало дивно. Чужо. Вона провела рукою по обличчю і коротко засміялась, але сміх вийшов гіркий.

— Чотири роки. Ти навіть цього не помітила.

Мати знову щось пробурмотіла, але Рада вже не слухала, бо істина, від якої та відмахувалась, була вже занадто очевидна. Вони не зміняться. Ніколи. І розгрібати це все доведеться їй самій.

Вона не одразу зрозуміла, що вийшла з квартири. Двері за спиною грюкнули трохи голосніше, ніж хотілося б, і цей звук ще кілька секунд стояв у вухах, змішуючись із тишею під’їзду. Рада повільно провела долонею по обличчю, ніби стираючи з нього запах, який все ще липнув до шкіри, до волосся, до думок. Повітря на вулиці було холодним, різким, воно різало легені, але водночас очищало, і вона вдихнула глибше, ніж зазвичай, ніби намагалася вигнати з себе все те, що залишилося там, за дверима.

І майже одразу почула своє ім’я.

— Рада.

Голос був спокійний, рівний, без тиску, але саме це й змусило її зупинитися. Вона не обернулася одразу, лише на мить завмерла, ніби перевіряючи, чи справді це до неї, чи просто ще одна гра пам’яті. Але ні, кроки позаду були реальні, як і погляд, який вона відчула ще до того, як повернула голову.

Чоловік виглядав звичайно. Настільки звичайно, що це насторожувало більше, ніж будь-яка показна небезпека. Темне пальто, акуратний вигляд, втомлені очі людини, яка занадто довго працює з чужими проблемами.

— Ви щось хотіли? — її голос прозвучав рівніше, ніж вона почувалася.

Він ледь кивнув, ніби відзначив це.

— Хотів поговорити. Це не займе багато часу.

Рада на секунду примружилась, оцінюючи, зважуючи, автоматично шукаючи варіанти відмови. Але їх не було. Вона це зрозуміла ще до того, як він продовжив.

— Це стосується ваших батьків.

І цього виявилося достатньо.

Вона не відповіла, лише коротко видихнула і кивнула у бік найближчого пабу. Усередині було тепло і шумно, голоси зливалися в один рівний фон, келихи дзвеніли, хтось сміявся занадто голосно, ніби життя тут ішло паралельно, зовсім не перетинаючись із її.

Вони сіли за столик у кутку. Чоловік не поспішав говорити, дав їй кілька секунд, щоб звикнути, або, можливо, щоб вона сама почала. Але Рада мовчала, і він, зрештою, дістав невелику папку.

— Ваші батьки взяли позику, — сказав він так, ніби говорив про погоду. — Неодноразово. У різних людей. Але останній раз… не в тих, з ким можна домовитися.

Рада коротко хмикнула, опершись ліктем на стіл.

— І ви вирішили, що тепер це моя проблема?

Він не образився. Навпаки, трохи нахилив голову, ніби визнаючи логіку.