5 розділ

Павло

- Я не знала, - відповідає з гіркотою у голосі, - не знала, що це дочка чоловіка моєї сестри. Ми не були близькими, вона не показувала мені Павла. Коли я вперше побачила його на цвинтарі, я, правду кажучи, дуже злякалася.

Я напружився, згадавши зустріч на цвинтарі. Дійсно, це все так дивно. 

- Дитинко, то як ви весь цей час жили? 

Бабуся плескає у долоні та розглядає з голови до ніг Аміру. Мабуть бачить, що перед нею не якась трендова жінка, а проста небагато вбрана дівчина.

- Не надто шикарно, - відповідає, наче вибачається. - Держава не балує молодих одиноких матерів. Втім, скаржитися нам гріх. Їжі та одягу доньці вистачало. Іграшок, звичайно, могло бути більше, але я намагалася компенсувати їхню відсутність своєю надмірною увагою.

Бабуся дивиться на мене, потім знову на Аміру.

- То чому ми й досі стоїмо на порозі? Агов, хлопці, скоріш запрошуйте жінок до столу.

Вона у звичній манері, командирським голосом дає розпорядження і весело клацає пальцями, піднявши руку вгору.

- У нас сьогодні свято, тому давайте будемо веселими та розкутими.

Дмитро пропонує бабусі руку, вона бере його під лікоть та поважно йде до будинку.

- Якщо ви знали, що будете жити небагато, то нащо у юному віці народжували, та ще не звичним способом?! - моє питання летить Амірі у спину, бо дівчина вже зробила декілька кроків вперед.

- Я була у розпачі, близькі люди померли. Бачила для себе лише такий вихід. Такий... або у вікно. Вибрала життя, - відповідає занадто тихо, щоб ніхто, крім мене, не почув.

Дивуюсь. Зупиняю її, торкаючись рукою до їх руки.

Уважно дивлюсь в очі Аміри та уточнюю інформацію.

- Але ж коли помирає хтось з батьків, то це не привід, щоб і самому помирати. Виправте, якщо я не правий.

- Хочете відверто, Павле Володимировичу? - Вдивляється в мої очі, злегка примружившись. Незграбний крок і опиняється так близько, що я бачу дрібні веснянки на крилах носа, які абсолютно не притаманні для типу її зовнішності. - Хоча насправді, яка різниця вже? Головне - результат. У нас красуня-дочка. І нам треба вчитися жити з цим. Удвох.

Я ледь не заплющив очі, коли дівчина підійшла до мене занадто близько. Ніколи не думав, що зустріну ще подібну жінку, але ось вона переді мною.

Колись дуже давно, мабуть в іншому житті, я по вуха був закоханий у Амалію. Її витонченість, граціозність мене звабили з першої зустрічі. До тридцяти я на віть не думав з кимось одружуватись, а тут шалене кохання, бажання мати її за дружину. А потім рік спроб, щоб зачати дитину. Але всі аони були марними, ось тоді на фоні чергової невдачі, ми вирішили створити нове життя за допомогою ЕКЗ.

- На нас чекають. Якщо не встигнемо, то бабуся без нас відкоркує шампанське. У неї сьогодні солідне свято. То ж готуйтесь до розмов по душам. 

- Ммм, шампанське. Щось по багатому, - її очі блищать з незрозумілим вогником, що раптом десь узявся, - нізащо не пропущу. Ходімо.

Вона акуратно вивільняє своє зап'ястя з моєї долоні і бадьоро крокує всередину мого будинку, залишаючи мене позаду.

Аміра

Йду вглиб його будинку, наче загнана тварина в золоту клітку. Відчуваю, начебто не вистачає кисню. У пастці. Саме в ній я. Чим довше я тут, тим більше брехні злітає з моїх вуст. Павутина брехні огортає так сильно, що я тону в ній, і немає надії на те, що вдасться зробити черговий вдих.

Не треба було підходити так близько до нього. Критична помилка.

Я пам'ятаю, як уперше зустрілася з ним поглядом. Того дня, коли цей псих вперше змусив мене переодягнутися сестрою та переслідувати його. Я пам'ятаю його погляд, який пробирав до глибини душі. Почуття провини та сорому, котрі потім переслідували мене. І його погляд довго турбував мене безсонними ночами. Тепер, коли у мене є можливість бачити його обличчя так близько, що можу розглянути родимки на його красивому обличчі, я зовсім не знаю, куди себе подіти. Я боюсь його. І за нього боюсь. У голові звучить злісний, аморальний, наскільки це можливо, наказ.

"Якщо буде потрібно, спокуси його".

Здається, я скоріше помру. Це диво, що він повірив, що дев'ятнадцятирічній дівчині зробили ЕКЗ. Якщо він дізнається, що я ще не... Не була з чоловіком, він точно не повірить. Непорочне зачаття...що за маячня?

Триматися б мені від нього та його прекрасної бабусі подалі. Для їхньої ж безпеки. Але ні, я тут, і я маю брехати. Як же мене все це дратує!

Чую гучний звук, схожий на постріл, і здригаюся всім тілом. Завмираю, злякавшись цього звуку. Зі мною зіштовхується сильне чоловіче тіло.

- Що це?.. - злякано озираюсь у паніці. Розумію, що якщо стріляють у нього, я стою на шляху у стрільця та закриваю Павла собою.

- Це те, на що ви боялись запізнитись, Аміро. 

Павло сміється, беручи мене за плечі.

- Не бійтеся, у цьому будинку не стріляють.

Здригаюсь знову, коли його гарячі долоні стискають мої плечі. Ох, Павле Володимировичу. Невже одного вогнепального було недостатньо, що ви досі можете дозволити собі жартувати на цю тему?

Входимо у вітальню. Я лише встигаю охопити очима простір і відчути на собі погляд. Маленьких хитрих карих очей. Її посмішка стає невимовно широкою. І дивиться вона не аби-куди, а на руки батька на моїх плечах.

- Мамо, а бабуся дозволила називати її Соня. 

Павло йде першим до столу та допомагає розлити напої. Я навіть не встигла відповісти, бо за спиною почула чоловічий голос.

- То ось про який сюрприз ви, мамо, говорили.

Я обертаюсь і бачу перед очима високого чоловіка, котрому на вигляд до п'ятидесяти років. Він гарно вбраний, на руці дорогий годинник.

- Синку, Остапе, познайомся з дівчатами. Мале дівча - Регіна, а її маму звати Аміра.

Гість уважно на мене дивиться і ніби не вірить власним очам.

- Але ж...

Пауза між присутніми, а я розумію його стан.