2 розділ

Павло

Наслідки моє погоні були невтішними. По-перше, я втікачку не наздогнав. По-друге, мій стан після тривалого бігу погіршився, одразу ж піднявся тиск.

- Говорив же тобі, що варто поберегти себе. Ще не час навантажувати організм такими фізичними вправами.

Враження, що мене вичитує моя бабуся, а не  охоронець. Але я розумію, що Іван має рацію, саджаючи мене знесиленого у позашляховика.

Охоронець навіть не слухає мене, а вперто везе до лікаря. А той, у свою чергу, добряче мене відхрестив за необачність.

- Павле Володимировичу, у вас ще задовільний фізичний стан, що це за вибрики?! Ви чорта лисого побачили?

От Іван, вже встиг розповісти, де я був та що робив.

- Можна й так сказати, - незадоволено озираюсь і бачу суворе обличчя Івана.

- Наступного разу може стати набагато гірше. Думайте, пане.

Лікар більше нічого не говорить. Хоча я здогадуюсь, що він намагається приховати свої емоції. То добре, що не читають мені лекцію. Та я не божевільний. Я бачив ту дівчину, вона жива. Це не примара.

Як тільки сідаємо в автомобіль, я одразу хапаю Івана за руку.

- Ти ж її бачив?

- Та бачив, не хвилюйтеся, обов'язково знайдемо, щоб раз та назавжди заспокоїти вашу душу.

Так, його правда, це мене заспокоїть. Бо те, що відбулося на цвинтарі, мене занадто розбурхало. І ті пластикові квіти... Що це за натяк?

Вже наступного ранку у мій дім увірвався Іван та його напарник Дмитро. Вже по виразу обличчя я зрозумів, що полювання у хлопців вдале.

В руці Дмитра папка, вона одразу потрапляє на мій стіл, за котрим я п'ю каву.

- Знову кава? - Іван суворо дивиться на мою чашку.

- Мовчи.

- Хочеш знову до лікаря?

- Розповідайте, - відповідаю стримано, але це мені робити дуже важко.

- Дивіться на фото.

Я впевнено розгортаю папку та дивлюсь на першу сторінку і ніби божеволію.

- Хто вона?!

- Там все написано.

Перед очима аркуш з роздрукованим текстом. На ньому великими буквами написано прізвище ім'я по-батькові  - Бабічева Аміра Арсенівна.

Відчуваю, що в голові паморочиться. Я певно остаточно збожеволів.

Очі шукають дату народження. Їй всього двадцять п'ять. І вона занадто схожа на мою дружину. Але ж у моєї померлої дружини інше ім'я по-батькові - Амалія Валентинівна. Батьки різні? Чи вони якісь близькі родичі?

- Адреса є?

- Звичайно, вона мешкає у селищі, котре неподалік від міста, де похована Амалія Валентинівна.

Тоді це все підтверджує. Вони стовідсотково якась рідня. Тоді нащо вона тікала? Чому дружина не розповідала про те, що має сестер чи братів. Я взагалі вважав, що вона сирота, її виховувала бабуся, котра давно померла. То виходить, що хтось мені брехав?

- Їдемо туди, негайно.

Рівно через дві години ми були у тому селищі, де мешкала Аміра. Я намагався не хвилюватися, бо навіть не уявляв, що скажу тій дівчині. Певно вчора я її налякав. Так, бо кому сподобається те, що за тобою женеться якийсь навіжений чоловік.

Іван чемний, як гумовий чобіт. Від його голосу дівчина зіщулилась, намагаючись якомога швидше втекти. Я погано розгледів дитину, котра була поруч з нею. Знаю, що у неї є донька. Цікаво поглянути на ту юну принцесу. Та не вийшло, бо Аміра з дівчинкою швидко втекли до хати.

- Іване, ти такий чемний, як черства хлібина, - усміхаюсь іронічно, намагаючись самостійно вийти з автівки.

- Вибачте, здається налякав.

- Буває.

Я повільно йду до охайного невеличкого газифікованого будиночку, який втопає у  зелені дерев. Скільки тут кімнат? Дві чи три? А вода в будинку та зручності є? Враження, що потрапив у якийсь інший світ. Не віриться, що люди й досі так живуть.

Уважно дивлюсь, чи у дворі немає собаки. От лише цієї звірини мені не вистачало для повного щастя. Нібито тихо. То ж впевнено крокую до вхідних дверей, стукаю у вікно.

- Мамо, там хтось прийшов! - чую дзвінкий дитячий голос і одразу двері відчиняються і на порозі з'являється мале дівча.

Їй не більше п'яти років. Вона дивиться на мене і кліпає величезними карими очима.

- А ви хто?

Не всі букви вимовляє, але я гарно її розумію, а ще відчуваю, що голова йде обертом.

- Як тебе звати?

- А мама не дозволяє говорити з незнайомими людьми.

Вона це так весело говорить, а сама занадто уважно мене розглядає, коли я присідаю та уважно слухаю її щебетання.

- Я Павло, то ж тепер ти мене знаєш.

- А ти мій тато?

Я відчуваю, що перед очима темніє…

Поволі приходжу до тями. Розумію, що лежу на дивані. Перед очима стеля, поруч голоси.

- Мамо, а чому дядько заснув так швидко?

- Дядькові стало зле пташеня, але не лякайся.

- Павле Володимировичу, з вами все гаразд?

І знову цей голос Івана десь зліва лунає, немов волає тромбон.

- Так, дайте води.

Я намагаюсь сісти та відчуваю, що занадто сильно болить поранення. Певно, знепритомнівши, впав на лівий бік.

- І таблетку, вона всередині мого піджака.

Доки мій охоронець виконує розпорядження, я дивлюсь на дівчинку та намагаюсь стримати себе, щоб не загарчати від злості.

- А де твій тато, Принцесо?

Я спочатку дивлюсь на малу, а потім вже на її матір.

- У мене мама, ось, - дівчинка притискається до матері, яка мовчить.

 На мене не дивиться. Бачу, що бліда.

Розумію, що коїться якась чортівня. У цієї жінки звідкись моя дитина. І відповідь напрошується лише одна: хтось дозволив собі скористатися моєю спермою, котра зберігається у центрі репродукції. То виходить, що вона злочинниця?

- Аміро, зробіть так, щоб дитина не чула нашої розмови, - говорю стримано.

Вона не відповідає мені, але схиляється до дівчинки.

- Маленька, я відведу тебе до Віри Павлівни, - звертається до дитини.

- Мамо, а це мій тато?! - бачу, що дівчинка не бажає йти.