Думки в повітряну тривогу

Прокрестинація
Війну почато проти нас давно.
Спочатку в дурника все гралася росія.
Для неї смерть- життєве полотно,
А не в житті смертельна емволія.

То "наших нєт", а всі чужі,
То нас позвав народ на поміч...
То визволямо когось, хто на межі,
Брехні була жорстока неміч.

"Повизволяли" від житла,
Від щастя у житті й безпеки.
Спільнота спротиву геть не мала,
Але смертей наповнюється тека.

А дід кремлівський заховався від людей,
Не хоче слухати про мир, несе брехню.
Це ототожнення його страшних ідей,
Оголює себе зовсім у стилі мю.

Не хоче миру, хоче він війни,
Над світом хоче гегемоном стати...
Це видно всім народам і вони
Готові проти цього демона повстати.

Але прокрестинація панує в світі,
Нехай колись поборемо його...
Не хоче дехто заганяти його в сіті,
Як вовка, залишити одного.

Один вистелює доріжку ту червону,
Що найшанованішим личить  слати,
А інший божиться, що в своїй зоні
Не проживе без дешевизни нафти.

Ще є такий, що грає роль лакизи,
І стелиться до ворога у ноги.
Підносить різні він сюрпризи,
Бо має їх зробити змогу.

Коли спільнота спротиву у світі
Прокрестинацію затаврувати зможе,
Тоді затягнуться на рашці сіті
Й гуртом вражину переможем.

Черв'як
Потравили черв'яків у садку при хаті.
Поздихали до ноги шкідники прокляті.
Відцвіли давно садки, плоди зав'язались,
Гарні яблучка й грушки, ними любувались.

Та залишився один, черв'як пелехатий,
Проїв в яблуко діру і став пирувати.
Морду хижу заховав у норі прогризеній.
Виглядав і позував : вгодований, зніжений.

Хотів сісти у кісточці, але не вдалося,
Від його проточини усе загнилося...
Верне морду черв'ячисько, до сусіда преться,
А сусід йому- по морді,
влізти не вдається.

Черв'як злиться, не вгаває,
Клацає зубами,
А зраночку, як проснеться,
Тупає ногами.
Зуби йому вибивають, один по одному,
Скоро й голову зламають,
черв'яку брудному.

***

Думкою лиш дурень багатіє,
А розумний у реальності живе.
Перемога десь далеко бовваніє,
Десь вітрильником білесеньким пливе.

Там, за обрієм, гуляє вітер,
Друг свободи, волі і життя.
Він писав мені колись у твітер,
Ворогу не буде вороття.

Остання тривога
Чекаю останню тривогу,
Закінчення бід воєнних,
Коли до мого порогу
Радість примчить достеменно.

Вона відступить, тривога,
Що мучила стільки років.
Тоді для щастя хмільного
Відкриються наші душі.

Вино не буде потрібним,
Ми гіркого випили вволю.
Об землю гупнемо бідами
І заперечим на хвильку болю.

Нехай наповниться спокоєм,
Нетлінним спокоєм щастя,
Помалу, може покроково,
Простір навколо нас же.

Жах воєнних реалій відступить, 
Відпустить страх і холодок у серці...
Війні не будуть доступні
Нові й новіші ще жертви.

Сирени нема три години
Далеко мовчить кулемет.
Святі у тилу хвилини,
Це є відпочинку момент.

А от тоді відпочинемо 
Від звуку диких сирен.
Далеко в мріях полинемо
І квіти щастя знайдем.

Село моє
Село моє стоїть серед борів,
Збагачене красою від природи.
Колись давно людей сюди привів 
Козак, що Гурин називався зроду.

Воно, маленький теплий острівок,
Весняним цвітом так завжди буяє!..
Багато хто зробив тут перший крок,
А потім виріс тут і проживає.

Село і люди, частка невід'ємна,
Полеглі і живі його захисники.
Маленька частка України достеменно,
Та, що жила й живе в буремнії роки.

Ми трудимоя, вірим в Перемогу,
Гуртом, як кажуть, батька легше бить.
В одну зливаються для нас дороги,
Одна для всіх пресвітла буде мить.

Хай не забудеться в віках ніколи,
Що Гуринівці декілька століть.
Оаза теплоти, живу відколи,
Нехай же довго - довго ще стоїть.

***
Не дивлячись на всі незгоди, 
Ти, друже ляше, молодець.
Російську зазнану наброду
З Європи гониш навпростець.

Вони валізи поскладали, 
Так нагострилися в вояж,
А тут шляхи перерубали,
Включили їм швидкий
форсаж.

Важкі валізи розкладайте,
Костюми не згодяться вам.
В своїм болоті засідайте
І нічого вам роз'їзджать.

В тюремній камері потреби 
Всім зводять просто до нуля.
Тому костюми вам не треба,
Вертайтесь до свого кремля.

Вояж по римському статуту
Повинен буть останнім ваш,
Було би добре, щоб в спокуту 
Він переріс тепер для вас.

Скарб
Нам скарб укладено в уста
І розум дано нам великий.
Народ - спільнота не проста,
Не збрід бездушний і безликий.

Той скарб жорстокий московит
Віками відібрати хоче,
За мову нашу він гнобить
І нам загибель все пророчить.

Ми мовим словом, як метал
З гарячим блиском виливаєм,
На світовий отой загал
Таки доволі все ж впливаєм.

Тоді чому ми з вами всі
Ворожій думці потураємо?
І московитський той "глагол"
Все ж з голови не викидаємо?

Де видано щоб польською поляк
Не спілкувався у родині,
Не говорив би і словак
На рідній мові у своїй країні?

Француз не скаже "вуаля",
Не можу нашою сказати,
Бо мова, правда і земля
Слова, які не відібрати.

Вони - наповнення життя
І смисл прекрасний в Україні,
Бо вже немає вороття
Чумі московській у країні.

То ж московитській - скажем:" Ні "!
Плекаймо щедро рідне слово.
Покиньмо речі запальні,
Що є ще інша рідна мова!

Вона нам рідна й не була,
Бо оросійщення буяло.
Прилипла просто, як смола,
І ідентичність  відбирала.

Знесилено
Заснула, так знесилено заснула...
Тривоги у знаки далися.
Знадвору гул шахедів чула,
А сни у коси заплелися...