(Не) спалення відьми

Сьогодні інквізиція на площі сповістила про перевірку на відьомство. Не знаю, через що це точно сталося, чи мене викрили, чи просто інквізиторам стало нудно і вони вирішили так розважитись. Але в будь-якому разі потрапити на вогнище я не хочу. Це все ж таки вельми неприємно, та й лікуватися потім збіса довго. Тож треба щось робити.  
Ех... Раніше з цим було простіше. Ховаєш все приладдя куди подалі, прикидаєшся не надто гарною дурепою й натякаєш, що бачила, як найпротивніша сусідка робила щось "підозріле". І все, можна спокійно жити далі.  
Але ж ні, тепер кляті інквізитори звідкілясь отримали змогу виявляти магію. І схоже, їм начхати, що подібний пристрій може працювати тільки за допомогою все тієї ж магії, яку вони так ненавидять. 
Ох, як же все дістало. Де там моя книжка?  
Проходжу кімнатою до книжкової шафи й столика біля неї. Зараз через прибране з неї все що хоч якось пов'язане з чарами, шафа відчувається дивно і виглядає якось порожньо. 
"Сподіваюсь, мене хоча б знову не розпитуватимуть навіщо це раптом жінці книжки. Та ще й ціла шафа." 
Потрібну книжку бачу на столику і... Ох, ну звісно ж, на ній спить Шаман. Де ж йому ще це робити. 
— А ну брись, пухнастий. У мене не так багато часу. 
Я хапаю книгу й починаю швидко шукати потрібну сторінку з заклинанням, яка тимчасово блокує магію. І тим самим приховую від всіх, що той, на кому застосували це заклинання взагалі будь-коли мав в собі хоч її крихту. 
— Ніколи б не подумала, що застосовуватиму це на собі. Чула, це боляче. — Я гучно видихнула. — Але що вже поробиш. 
Відходжу в найдальшу кімнату, з якої точно не буде нічого чути надвір, і починаю читати закляття. 
Після перших трьох рядків у вухах почало дзвеніти.  
Далі тілом пройшла хвиля дрижаків і заболіла голова, немов по ній чимось вдарили. Я, про всяк випадок, сідаю на стілець і спираюся руками на стіл, продовжуючи читати. Голова болить все сильніше і цей біль поволі розповсюджується по всьому тілу. Я вже майже не чую власного голосу. 
Ще кілька рядків і закляття скінчилось, а з ним пройшов і біль. Я втомлено лягаю головою на стіл, тяжко дихаючи. Тіло стає ватяним, я його майже не відчувала.  
За кілька секунд в мене почали боліти очі. З них поступово стали текти сльози. Я нічого не можу бачити, але впевнена, що це не звичайні сльози. Вони відчуваються якимись слизькими і трохи обпікають шкіру щік. Напевно, так і виходить магія. Або її залишки, які не змогло приховати закляття. 
Як тільки ці "сльози" припиняють текти я навпомацки намацую якусь серветку, витираю щоки та очі. Повільно їх розплющую. Гучно видихаю. 
— Що ж, — прохрипіла я, — ефект триватиме годин п'ять. Сподіваюся, це вартувало того. 
Я тяжко видихнула. 
Сховала магічну книгу. 
Погладила кота, що застрибнув на стіл. 
У вхідні двері тричі постукали. 
— Як-раз вчасно.