Розділ 12

Ян

– Куди ти зібрався? – питає невдоволено Рита, коли я збираюся залишити квартиру Захара. 

Сьогодні весь день я провів на роботі, а на вечір вирішив розслабитися і випити у компанії друга. Хто ж знав, що у нього сьогодні вечірка і я потрапив на найцікавіше. А ще тут Рита, яку я не сильно хотів бачити. 

– Я не зобов'язаний перед тобою звітувати, – стримано кажу.

– До Ані їдеш? – регоче п'яний Захар. – Правильно! Дівчинка-то зачекалася свого принца. 

Ніяк не коментую слова друга і залишаю квартиру. Поки їду ліфтом вниз, намагаюсь ще раз її набрати, але монотонний голос говорить, що зв'язку з нею немає. 

Аня кілька разів намагалася до мене додзвонитися, але кожного разу я її ігнорував. Підігрівав інтригу, так сказати. Навіть на повідомлення сьогодні не відповів. Збирався завтра об'явитись, а тут таке… 

Просто коли вона зателефонувала, щось наче підштовхнуло мене взяти слухавку. І не дарма. Чути її заплаканою доволі дивно. Уявлення не маю, що могло статися. 

На вулиці дощ ллє як з відра. Поки добігаю до машини та сідаю всередину, встигаю промокнути практично повністю. Аня також десь під дощем. Тепер треба якось її знайти… 

Через клятий дощ видимість нульова практично, тому їхати доводиться обережно. Коли ж потрапляю на її район, шукаю поглядом магазин, про який вона говорила. 

Але на вулиці нікого немає й автомобілі проїжджають вкрай рідко. Одиноку згорблену постать помічаю ще швидше, ніж вивіску самого магазину. Аня стоїть, обійнявши себе руками, і дивиться кудись собі під ноги.

Та що сталося, чорт забирай? Чому вона додому не пішла?! 

Залишаю автомобіль на узбіччі, увімкнувши аварійку, а сам біжу до неї, наче клятий принц. Не розумію, що відчуваю в цей момент. Здається, я щиро хвилююсь за цю дівчину, і це погано. Вона нічим не краща за свого татуся!

– Ти збожеволіла? – кричу, схопивши її за плечі. Відчуваю, як дівчину трусить від холоду, і це погано. – Чому додому не пішла? 

– Я… – вона дивиться на мене повними сліз очима і… схлипує. Розумію, що зараз буде ще один потоп, і зовсім не хочу бути її жилеткою. 

– Побігли до машини! Тобі треба зігрітись! – намагаюсь перекричати дощ.  Аня киває, схоже, мізки поки працюють, і ми починаємо бігти. Всього одна хвилина, а на нас сухого місця немає. 

Відчиняю пасажирські двері, щоб сіла спочатку Аня, а тоді біжу до водійського місця. Вода стікає з волосся й обличчям котиться донизу. Мокрий одяг неприємно липне до тіла, а ще мені шалено холодно. 

Вмикаю пічку і чекаю, коли салон наповниться теплим повітрям. На Аню не дивлюсь, хоча й чую, як від холоду стукають її зуби. 

– Пробач мені, – шепоче, а голос тремтить. – Я не хотіла тобі заважати. Просто більше нікого не залишилося, у кого можна було б попросити допомоги…

Доводиться кілька разів глибоко вдихнути та видихнути, щоб не наговорити зайвого. 

– Ходи до мене, – кажу їй, все-таки повернувшись до неї обличчям. 

– Я мокра, – зніяковіло випалює. 

– Я теж, – усміхаюсь. 

Аня підсувається, а я обіймаю її. Вдихаю аромат дощу. Саме так тепер пахне її волосся. Кілька секунд просто мовчимо, а тоді я відпускаю її. 

– Поїдемо до мене. Тобі треба зігрітися, – кажу і скеровую автомобіль на дорогу. Аня не заперечує, сидить тихо як мишка. – Розкажеш, чому так пізно опинилася під дощем? 

– Я пішла від батьків, – шепоче, розглядаючи свої руки. – Набридло, що батько керує моїм життям. 

– І де збираєшся жити? – питаю обережно.

– Не знаю поки. Можливо, у подруги на кілька днів залишусь. Поки не знайду квартиру. 

Звісно, я можу запропонувати їй жити у мене, але не роблю цього. Треба зачекати. Не варто робити поспішних кроків. 

Їду на підземний паркінг, розташований у моєму будинку, і вже звідти ми з Анею піднімаємось у мою квартиру. Вона зніяковіло переступає поріг і залишає в коридорі мокрі кеди. 

– Ось тобі моя футболка. Думаю, має підійти, – йду в кімнату і приношу їй свій одяг. Дівчина його приймає і зачиняється у ванній кімнаті. 

Мені також варто прийняти душ, але не впевнений, що Аня зрадіє, якщо приєднаюсь до неї. Тому спочатку переодягаюсь у суху білизну і штани, а от футболку одягати не збираюсь. Хочу перевірити реакцію моєї гості на мій голий торс. 

– Я закинула одяг у пральну машину, – говорить дівчина, коли виходить до мене у вітальню. Вона розгублено на мене витріщається, а я задоволено усміхаюсь. 

Маю визнати, що моя футболка їй підходить. Мокре волосся падає на плечі, а босі ноги тупцюють на підлозі. 

– Чудово. Тепер я в душ, а ти можеш випити чаю на кухні, – у момент, коли йду поруч з нею, Аня хапає мене за руку. Це доволі цікаво, тому я зупиняюсь. 

– Я не хочу чаю, – шепоче, а щоки мило червоніють. 

– А чого ти хочеш? – цікавлюсь.

– Тебе, – вона сама тягнеться за поцілунком. Коли її уста накривають мої, першої секунди хочу її відштовхнути. Здоровий глузд прокидається на мить, а тоді його поглинає сильне відчуття помсти.