Ян
Після того, як Аня заходить у під'їзд, знову їду в клуб. Не хочу додому. Там мене все дратує. Новин із лікарні також немає, тому вирішую трохи розслабитись. Сьогодні я навмисне нічого не пив, щоб усвідомлювати кожен свій крок. Я сподівався, що ми з Анею поїдемо до мене і я таки зроблю те, що хотів.
Але її зізнання перекреслило всі мої плани… Аня незаймана… Це дивно, адже їй двадцять три. Можна подумати, що Віталік суворий татусь і не дозволяв дівчині зустрічатися з хлопцями, але ж його практично не було вдома й Аня могла робити все, що хотіла.
– Ти повернувся! – радіє Захар, коли сідаю за столик. Рита також тут. Тягне через соломинку свій коктейль і погляду з мене не зводить.
– А де твоя святоша? – не втримується від коментаря. – Відправив додому спатки?
– Не твоя справа! – кажу сухо й одним махом випиваю склянку віскі. Краще не стає. Всередині якесь гнітюче відчуття, наче я щось роблю не так. Але що? Я дотримуюсь власного плану.
– Як йдуть справи зі зваблення Ані? Мені здається, що дівчина в захваті від тебе, – усміхається Захар.
– Тобі не здається, – кажу і знову наливаю алкоголь у склянку.
– Це ж чудово! Чому тоді ти такий злий? – дивується друг.
– Дістало все! – ціджу і залишаю на столі склянку, наповнену віскі. Підводжусь на ноги і йду до виходу. Дарма я приїхав сюди. Алкоголь не допоміг. Тільки гірше стало.
– Яне, зачекай! – кричить мені вслід Рита, і я зупиняюсь.
– Чого тобі?
– Куди ти їдеш? Хочеш, я складу тобі компанію? – питає і торкається долонею моїх грудей. Проводить пальцями вниз до ременя на штанах.
– Не сьогодні, – забираю її руку і відчиняю двері автомобіля.
Рита ображено дивиться мені вслід, але її почуття мене зовсім не хвилюють.
Їду в лікарню, тому що лише там я не зійду з розуму. Можливо, поруч із мамою з'являться сили діяти. Я не можу зупинитися на півдорозі. Віталік має відповісти за те, що зробив.
Мама все ще без свідомості, тому сідаю у крісло поруч з її ліжком і заплющую очі. Хочу спати, але навряд чи вдасться заснути. У голові стільки усього зараз…
Не знаю, скільки минає часу, але якоїсь миті таки засинаю. У тому ж кріслі, опустивши голову.
Прокинувшись зранку, перше, що відчуваю – як болить спина. Встаю, щоб трохи розворушити себе, і завмираю, як вкопаний, коли бачу маму з розплющеними очима.
– Мамо! – наближаюсь до неї й торкаюсь долонею волосся. – Мамо, ти мене чуєш?
Я бачу сльози в куточках її очей – і в самого з'являється бажання розплакатись. Розумію, що мама не відповість, адже ще дуже слабка, тому біжу по лікаря, і вже через хвилину навколо неї цілий консиліум.
Мене просять залишити палату, а поки чекаю на лікаря, набираю Ніну. Сестра обіцяє приїхати якнайшвидше, а я видихаю з полегшенням. Не хочу бути тут один. Таке відчуття, що вся відповідальність лягає на мої плечі. Відповідальність, якої я не хочу.
Лікар виходить до мене через кілька хвилин. Поки чекаю на його вердикт, майже не дихаю. Я дуже сподіваюсь, що мама нарешті буде здоровою і я зможу забрати її додому.
– Ваша мама опритомніла. Зараз вона знову спить, але це звичайний сон. Не варто хвилюватися, – пояснює.
– Вона одужає? – схвильовано питаю.
– Звісно, – киває. – Потрібно тільки набратись терпіння.
Коли лікар йде, я повертаюсь у палату до матері. Вона знову спить, але тішить те, що трубок поруч із нею стало менше.
Ніна влітає у палату через кілька хвилин. Вона схлипує, і мені доводиться кілька хвилин пригортати її до себе та заспокоювати. Сестра також повірити не може, що найгірше нарешті позаду.
– Залишишся з нею? Мені треба переодягнутися і в офіс поїхати, – питаю у сестри.
– Так, звісно. Їдь, – відповідає.
Дорогою додому кілька разів клюю носом. Сон у кріслі таки дається взнаки. Можна сказати, що я не спав практично.
Вдома випиваю горнятко кави і йду в душ. Переодягнувшись, їду в офіс, адже роботу ніхто не скасовував. Постійно дивлюсь на телефон, чекаючи на дзвінок від Ніни. Хочу почути, що мама прокинулась і розмовляє. Але поки що сестра мовчить…
Одразу згадую слова лікаря про те, що треба набратися терпіння, але якби ж це було так просто. Терпінням я не відрізняюсь – хочу все та одразу. Як на мене, звичайне бажання, яке чомусь не так просто виконати.
З роздумів мене повертає дзвінок телефону. Хапаю його в руки, сподіваючись, що це сестра, але бачу ім'я “Аня” – і всередині щось обривається.
Вимикаю звук і повертаю телефон на стіл. Відповідати їй не буду. Просто не знаходжу на це сили. Все, про що можу думати – це мама, а помста може почекати до кращих часів.
Ніна телефонує після обіду. Тільки-но чую, що мама прокинулася, залишаю всі справи та знову їду в лікарню. Не знаю, чому, але хвилююсь дуже сильно. Мені досі здається, що має статися щось погане, що це ще не всі випробування.
#1505 в Любовні романи
#722 в Сучасний любовний роман
багатий чоловік, від_ненависті_до_кохання, помста_кохання_драма
Відредаговано: 26.10.2023