Розділ 9

– Чому вони так довго не виходять? – питаю в Олі, яка стоїть поруч зі мною. На вулиці прохолодно, і я обіймаю себе руками. Хочу плакати від абсурдності усього, що тут відбувається, але тримаюсь. Рано ще. Спочатку треба переконатися, що Ян цілий та неушкоджений.

– Розбираються, мабуть, – зітхає Оля. – Не хвилюйся ти. Наших хлопців багато. Вони поставлять на місце цього мудака.

– Сподіваюсь, – схлипую. 

Коли бачу, як з клубу виводять гучну компанію, шукаю поглядом Яна. Здається, навіть не дихаю в цей момент. Коли бачу його разом із Захаром, наче камінь падає з плечей, і, не чекаючи, коли він сам наблизиться, біжу назустріч. 

– Ти як? Не постраждав? – питаю, уважно його розглядаючи. Бачу подряпину на щоці – і таки не вдається втримати сльози. 

– Ти чого? – Ян хмуриться і, здається, не розуміє, чого я реву. Хапає за плечі та змушує дивитися йому в очі. – Він тебе образив? Зробив щось?

– Ні, – схоже, він не так розуміє мої сльози. – Тобі боляче… 

– Що? – Ян все ще не розуміє, що я верзу, а коли обережно торкаюсь подушечками пальців подряпини – сіпається. – Це не смертельно, Аню. 

– Це через мене, – кажу.

– Ми поїдемо вже, – Ян розмовляє з Захаром, і той киває на знак згоди. – Дякую, що допоміг.

Захар плескає друга по спині, а мені підморгує. Оля теж махає мені на прощання, а мені навіть вдається усміхнутися.

Коли сідаємо в автомобіль, Ян не поспішає кудись їхати. Відкидає голову на спинку сидіння та очі прикриває. 

– Тобі боляче? – тягнусь до нього й уважно розглядаю обличчя. 

– Ні, – шепоче, але очей не розплющує.

– Тоді в чому справа? Ти образився? Я не хотіла цього. Він сам мене схопив… 

– Досить, Аню, – Ян розплющує очі й дуже швидко зупиняє мій словесний потік. – Я не говорив, що ти винна у чомусь.

– Тоді що з тобою? – не можу зрозуміти.

– Я злий не на тебе, – пояснює. – Я злий на того придурка. Ти – моя дівчина! І це не просто слова, розумієш?

– Ти ревнуєш? – і чого це я така щаслива? 

 – Шалено, – Ян не заперечує цього, і це дуже приємно. Він дивиться на мої вуста, а я не можу втриматись та облизую їх язиком, тому що здаються надто сухими. – Не розумію, що зі мною. Ніколи нічого подібного не відчував.

– Я теж, – кажу, не соромлячись. – Це схоже на божевілля. Я ніколи не думала, що можна так швидко закохатися. Я ж не знаю тебе зовсім. Але зараз почуваюсь найщасливішою, тому що ти поруч. 

Ян так різко сіпається вперед, що не встигаю зреагувати. Всього мить – і його вуста накривають мої. Ми цілуємось як двоє божевільних. Наче зустрілися після довгої розлуки й не можемо насититися одне одним. 

– Поїдемо до мене? Не хочу тебе відпускати, – видихає мені у вуста, а я завмираю. Розумію, чого Ян хоче. Не маленька вже. Але чи зможу я дати йому це?

– Яне, я…. – обличчя миттєво спалахує, і радує тільки те, що в салоні доволі темно.

– Що? Боїшся гніву батьків? – він не насміхається. Мабуть, просто констатує факт. 

– Ні, не в цьому справа, – кажу. – Просто я… У мене ще нікого не було. Розумію, що ти хочеш, а я… 

Боже, що я верзу? Зараз Ян розсміється мені в обличчя! Мабуть, такої недосвідченої ідіотки у нього ще не було… 

– Ти незаймана? – він не приховує свого здивування. З одного боку, я розумію його. А з іншого… Чому він так на мене витріщається?

– Так, – навіть киваю, щоб він нарешті зрозумів. – А що? Це проблема? 

– Ні, просто… – Ян сідає рівно і куйовдить волосся. Цей жест здається мені якимось нервовим, або ж я просто накручую себе. – Це доволі неочікувано.

– І що? Я все одно не розумію, чому ти такий розгублений, – відчуваю, як починаю злитись. Зараз Ян нагадує мені маленького хлопчика. 

– Аню, я краще додому тебе відвезу, – говорить, а я не знаю, що йому відповісти. 

Ян залишає стоянку, і ми їдемо нічним містом. Тільки зараз до мене доходить, що він сьогодні не пив. Цікаво, чому? Чекав на продовження цього вечора? А тут такий сюрприз від мене… 

Ми не розмовляємо всю дорогу. Ян зосереджено дивиться перед собою, а мені кортить розревітися від абсурдності цієї ситуації та вечора загалом. 

– Ми більше не побачимось? – питаю, коли автомобіль зупиняється біля мого під'їзду.

– Чому ти так думаєш? – Ян таки дивиться на мене, але наблизитись не намагається. 

– Таке відчуття, наче ти злякався, – мабуть, це алкоголь додає мені сміливості. Якби була тверезою, ніколи б не наважилася говорити на таку тему. 

– Це не так, – тихо відповідає. – Просто… тепер не хочу поспішати. Ти особлива дівчина, Аню. Сьогодні я вкотре у цьому переконався. Переспати ми завжди встигнемо. Я хочу, щоб ти зробила це не тому, що так треба. Ти маєш сама цього хотіти. 

– Я хочу! – випалюю і швидко замовкаю. Ну, все! Пити я більше не буду! – Тобто, я хотіла сказати…