Розділ 8

– Немає бажання переїхати від батьків? – питає Ян дорогою у клуб. Він зняв кепку, щойно ми сіли в автівку, і вона полетіла на заднє сидіння. 

– Сьогодні з'явилося, – хмикаю. – Просто донедавна все було добре. А може, річ у тім, що у мене не було особистого життя.

– Хочеш сказати, що я твій перший хлопець? – дивується Ян.  

– Не перший. У мене були стосунки в універі, але тривали вони недовго, – пояснюю. Не думаю, що Яну варто знати, що я ще дівчина. Спочатку не хотіла спати без справжніх почуттів, а потім взагалі стосунків не було. – А як щодо тебе?

– Хочеш знати, чи мама контролює моє життя? – хмикає. – Я давно живу окремо. З вісімнадцяти років. 

– Добре тобі, – зітхаю. – А чому ти тільки про маму сказав? Як же тато?

– Мої батьки розлучені вже декілька років. Я спілкуюсь і з мамою, і з татом, але давно звик до самостійності. 

– Ти молодець, а я щось ніяк не можу наважитись жити одна. Розумію, що давно час, але зробити цей перший крок доволі важко, – кажу. Навіть не знаю, чому розповідаю Яну все це. Просто я ніколи ні з ким про це не говорила, а тут така тема піднялася. 

– А якщо я запропоную тобі жити разом? – питає Ян, і так серйозно, що я розгублено на нього витріщаюсь. 

– Не смішний жарт, – кажу, дивлячись на нього.

– А хто сказав, що це жарт? – продовжує напирати Ян. – Ти хочеш самостійності, а я…

Ян не встигає договорити, тому що у нього дзвонить телефон. У мене таке враження складається, що він хотів сказати наступне: “Ти хочеш самостійності, а я хочу тебе!”.

Дурня, звісно, але це припущення змушує мене розхвилюватися. 

Я слухаю, як Ян розмовляє з другом та обіцяє йому бути через десять хвилин. Я ж потайки спостерігаю за ним і не можу намилуватися. Ян схожий на принца з казок. Такий же гарний, серйозний, розумний. Ще й багатий до повного щастя! 

Тільки от мене приваблює не це. Я люблю глибше дивитися – у душу. Видно, що Ян трохи замкнутий. А може, він такий є? Я ж подобаюсь йому! Однозначно подобаюсь, якщо він взяв мене з собою.

– Готова виходити? – питає, зупинивши автомобіль на стоянці біля клубу.

– Звісно! – збираюсь відчинити двері, але несподівано Ян хапає мене за руку і тягне на себе. Поцілунок не змушує себе чекати. Нам обом бракує повітря, але нікого це не зупиняє. 

– Я не жартував про життя разом, Аню, – видихає мені в губи. – Мені здається, що я… закохався. 

– Я теж… – кажу, не задумуючись. Це наче навіювання якесь з боку чоловіка. Я готова йти за ним хоч у саме пекло. Ніколи нічого подібного не відчувала. 

Бачу, як розтягуються його вуста від усмішки, і самій приємно стає. Я змушую його відчувати щось хороше. Це чудова новина! 

Ми таки залишаємо салон автомобіля, але добряче запізнюємось на святкування. Ян міцно тримає мою руку у своїй, наче боїться, що я можу загубитися. Поки йдемо поміж столиків, зацікавлено розглядаю все навколо. 

Я не люблю ходити в клуб. Мене дратує гучна музика і п'яні люди. Але сьогодні готова зробити виняток із правил. Заради Яна.

– Усе добре? – кричить мені на вухо, коли піднімаємось сходами на другий поверх. Тут не так гучно і народу значно менше. 

– Чудово, – кричу у відповідь. 

Ян усміхається і веде мене до столика, за яким помічаю ту саму дівчину з рудим волоссям. Вона розглядає мене таким поглядом, наче уявляє, як я просто тут провалююсь під землю. Здається, вона ревнує і вважає Яна своїм. 

– Ну нарешті! Ви чого так довго? – невдоволено питає високий блондин і підводиться на ноги. Він зацікавлено мене розглядає, а тоді подає свою руку. – Захар!

– Аня! – вкладаю свою долоню у його, і несподівано чоловік цілує мою руку. 

– Дуже приємно, Анюто!

– Досить чіплятися до моєї дівчини! – невдоволено бурчить Ян, а мені так приємно стає. Він назвав мене своєю дівчиною… 

– У вас усе так серйозно? – холодно питає руда.

– Так, – сухо відповідає Ян, і ми сідаємо за стіл. 

Захар, як іменинник, починає знайомити мене з усіма. Крім рудої Рити, тут ще є його брат із дівчиною та декілька спільних з Яном знайомих. З усіх запам'ятовую лише Олю – ту саму дівчину брата. Вона доволі мила і скромна дівчина. 

– Що пити будеш? – питає Ян і заправляє мені за вухо пасмо волосся.

– Сік, – видихаю. Від його близькості мурахи тілом.

– Е, ні! Так не піде, сонце! Пити за мене сік – якось нелогічно, – втручається Захар. 

– Тоді трохи вина, – відповідаю. Не хочу пояснювати, що пити я не вмію і не люблю. Вирішую зробити лише ковток, щоб не здаватися білою вороною поміж усіх. 

– Якщо не хочеш – не пий, – Ян уважно слідкує за мною, коли беру в руку келих.

– Усе добре. Не хвилюйся, – усміхаюсь і таки роблю перший ковток. Миттєво кривлюсь, хоча вино доволі смачне.

Кількох ковтків вистачає, щоб через кілька хвилин мій настрій різко змінився. Вся скованість кудись зникає, і, поки Ян гладить мене по спині своїми пальцями, я мало не муркочу як кішка і розмовляю з Олею, яка сидить поруч.