Розділ 7

Аня

Коли повертаюсь додому після побачення, у коридорі мене зустрічає тато. Розглядає прискіпливо, а в мене таке відчуття, що ми повернулися років на п'ять назад. 

– Знову квіти? У тебе щедрий друг!

І чому мені здається, що “друг” у його виконанні звучить якось неправильно? 

– Це погано? – залишаю взуття у коридорі і йду одразу на кухню, щоб поставити квіти у воду.

– Поки не знаю, – тато йде за мною. – Хто він? Познайомиш нас?

– Тату, мені не п'ятнадцять, і навіть не двадцять, – кажу, набираючи воду у вазу. – Що за допит? 

– Просто я хвилююсь, – він сідає за стіл, а я розумію, що розмову не закінчено. – Аню, давай поговоримо про роботу. 

– Давай! – квіти у вазі, тому сідаю навпроти тата і чекаю, що ж він хоче сказати. – Що сталося? 

– Оскільки клініка тепер моя, буде неправильно, що ти працюєш медсестрою. Я можу надати тобі місце лікаря. Досвід у тебе є. Будеш розвиватися. 

– Я не планую цього робити, – кажу, як є. – Ти сам чудово знаєш, що я хочу сама всього досягти. І досвіду у мене не так багато. Я планую ще навчатися.

– Навіщо? – тато злиться, а я зовсім не хочу сваритися. – Я що, цю клініку зубами вигризав, щоб моя донька уколи пацієнтам давала? 

– Що означає “вигризав”? – питаю. 

Тато замовкає, наче розуміє, що сказав зайве. Він підводиться на ноги та залишає кухню, а мені так неприємно стає. Я ж не змушувала нікого щось там вигризати. Мені моя робота подобається, але бути лікарем зараз не готова. 

Прийнявши душ, йду у свою кімнату і вмикаю телефон. З'являється бажання написати Яну. Не впевнена, чи варто, адже не хочу, щоб він подумав, наче я вже у нього закохалася. 

Ще ні, але симпатія є. Дуже сильна. 

Я все-таки наважуюсь йому написати й, затамувавши подих, чекаю на відповідь. Тільки от Ян чомусь не поспішає мені відповідати. Можливо, для нього все це не так важливо, як для мене? 

Минає хвилин п'ять, і мій телефон починає вібрувати. Відкриваю повідомлення та усміхаюсь так, наче виграла мільйон. Ян відписав і скоро ми знову зустрінемося. 

Наступного ранку тато зі мною не розмовляє. Він першим їде на роботу, а ми з мамою залишаємося удвох.  

– Люба, все, що робить тато – він робить для тебе, – говорить мама.

– Я розумію, але не прошу його про це, – кажу. – Якщо я ще не готова бути лікарем, то ніхто мене не змусить. 

– А якщо хтось дізнається, що донька власника клініки – звичайна медсестра? – продовжує наполягати мама.

– А медсестра що, не людина? – питаю. – Я наїлась, мамо. Треба їхати на роботу. 

Прихопивши свій рюкзак, залишаю квартиру і швидко біжу сходами вниз. Сьогодні чудова погода, тому вирішую пройтись. Пішки до клініки хвилин двадцять. За цей час можна зібратись і налаштуватися на роботу. 

У клініці сьогодні всі в піднесеному настрої. Персонал знає, що новим власником став мій тато, і всі як один не можуть зрозуміти, як це сталося. Я ніколи не бачила Ірину Павлівну, але, зі слів медиків, які працюють тут значно довше, вона дуже любила цю клініку. 

Весь день працюю, як роблю це зазвичай. Поставити крапельницю, зробити укол, зібрати аналізи. Мені подобається ця метушня. Та найбільше тішить те, що жінки, які з певних причин не можуть завагітніти, тут отримують таку можливість. 

– Як справи з Яном? – питає Ліда, коли ми вечеряємо у службовому приміщенні. Сьогодні ми удвох залишаємось на ніч, тому можна говорити скільки влізе. 

– Ми ходили на побачення, – розповідаю. – Він обіцяв зателефонувати, але так і не зробив цього. 

– Не засмучуйся. Він же бізнесмен. Мабуть, роботи багато, – підтримує мене Ліда.

– Можливо, – кажу. 

Не хочу їй говорити, що цього дзвінка я чекала весь день. Навіть кілька разів перевіряла телефон, думаючи, що ненароком  вимкнула звук. 

Ян так і не зателефонував, а я ніколи не змушу себе зробити це першою.

Лише на початку дванадцятої, коли Ліда засинає у кімнаті для відпочинку, а я залишаюсь за стійкою реєстратури, Ян пише мені повідомлення:

“Пробач, що не зателефонував. Було багато роботи. Ти, мабуть, уже спиш…”

Читаю – і серце починає битися частіше. Він не забув про мене! Просто часу не було, як і говорила Ліда! 

Руки тремтять, і втрапити по потрібних клавішах доволі важко. 

“Не сплю. Я на роботі до ранку.”

“Зустрінемось завтра?”

Відповідь від Яна прилітає миттєво. Кілька разів очима кліпаю, щоб перевірити, чи не наснилося це мені, і розумію, що ні… Все це – реально!

“Можна. Набереш мене.”

Пишу і чекаю на відповідь, але її немає… Ян більше нічого не пише, а я не знаю, що робити далі. Також не пишу, щоб не здаватися нав'язливою. І тепер не знаю, чого чекати завтра.