Розділ 5

Кілька годин витрачаю на сон і прокидаюсь у чудовому настрої. Трохи хвилююсь перед побаченням з Яном, але це приємне хвилювання. 

Вагаюсь, що краще одягнути, і не хочу виглядати вульгарно. Чесно кажучи, у стилях взагалі не розбираюсь, а зазвичай одягаюсь так, як зручно. 

Вирішую надто сильно не акцентувати увагу на одязі та обираю сукню, яку купувала на свій останній день народження. Вона чорна, доволі проста, але мені подобається. Волосся вкладаю, щоб не стирчало в різні боки, і роблю легкий макіяж. 

Начебто нічого такого не зробила, а з дзеркала наче інша людина на мене дивиться. 

Коли йду в коридор на пошуки туфель, зустрічаю там тата. Він якраз з роботи повернувся. 

– Куди це ти така гарна зібралася? – одразу ж запитує.

– Віталіку, у твоєї доньки зустріч із другом, – заявляє мама.

– Що за друг? – тато миттєво напружується і чекає моїх пояснень.

– Просто друг, – кажу і дістаю з шафи свої туфлі на підборах. Дуже сподіваюсь, що не вб'юсь у них. – Тату, мама говорила, що у тебе є якісь новини. І що це?

– Ходімо у вітальню. Все розкажу, – залишаю туфлі в коридорі, тому що до виходу ще є трохи часу, і йду за татом у вітальню. Уявлення не маю, що це за новини такі, але, судячи зі слів мами, щось хороше. – Річ у тім, що у клініки змінився власник. 

– Я знаю. Вчора на зміні всі про це говорили, – кажу. – Ірина Павлівна продала клініку?

– Вона зрозуміла, що більше не хоче управляти закладом, і всі права на нього передала мені, – відповідає тато.

– Що? – я повірити у це не можу. Як можна просто взяти та передати іншій людині цілу клініку? Це ж не кошеня!

– Чому ти дивуєшся, люба? – втручається мама. – Твій тато багато років працює у цій клініці на цю жінку. Мені здається, він заслуговує на те, щоб керувати нею.

– Звісно, заслуговує, – кажу. – Але керувати – це одне, а віддати клініку просто так – зовсім інше. Як таке можливо взагалі? 

– Ти що, не рада за мене? – здається, тато розуміє, що привітань від мене не дочекається, і йде у наступ. 

– Рада, звісно! – обіймаю його за шию і помічаю, що час підходить. Треба йти. – Думаю, що вам варто це відсвяткувати. А я побігла!

– Скажи хоча б, хто цей хлопець! – кричить мені вслід тато.

– Просто друг, – кажу, взуваючи туфлі. 

Ми живемо на другому поверсі, тому не викликаю ліфт, а йду вниз ногами. Підбори стукають сходами у такт моєму серцю. Я добряче хвилююсь. Не розумію тільки, чому. 

Коли штовхаю двері на вулицю, одразу помічаю білий позашляховик Яна і його самого коло машини. Виглядає він доволі цікаво, і моє серце миттєво завмирає, коли він піднімає голову і я бачу його очі, заховані під кепкою. Не розумію, навіщо вона йому, але маю визнати, що цьому чоловікові пасує абсолютно все. 

Ян одягнув темні джинси та білу футболку, а на ногах у нього білосніжні кеди. Мені одразу здається, що це я одягнулась занадто нарядно. 

– Привіт! – Ян відлипає від автівки та усміхається мені. Я відчуваю на собі його погляд – і мурахи бігають шкірою. 

– Привіт! – кажу.

Він відчиняє для мене пасажирські двері, і я бачу на сидінні ще один букет квітів. 

– Не занадто багато букетів на один день? – питаю схвильовано.

– Звісно, ні, – усміхається. – Сідай.

Спочатку забираю квіти, а тоді сідаю у салон, пригортаючи їх до себе. Ян також сідає за кермо і, коли зачиняє двері, знімає кепку та кидає на заднє сидіння. 

– Готова їхати? – питає і залишає мій двір.

– Готова, – впевнено відповідаю. – Розкажеш, куди ми їдемо? 

– Сюрприз, Аню, – усміхається.

Їдемо мовчки, але жодного дискомфорту з цього приводу не відчуваю. Час від часу дивлюсь на Яна, на те, як вправно він керує автомобілем, і ловлю себе на думці, що мені дістався справжній принц. 

Можливо, я перебільшую щодо того, що він мені дістався, адже ми не пара зовсім. Але Ян дуже милий та добрий. Дарує квіти й на побачення запрошує. Хіба він робить це просто так?

Ресторан, у який ми заходимо, можна сміливо назвати дуже дорогим. Я ніколи не була в подібних місцях і зараз почуваюсь шалено ніяково. Добре, що додумалась сукню одягнути, а то було б дуже некомфортно в джинсах і кедах.. 

Коли сідаємо за стіл й офіціантка дає нам меню, від цін у мене очі на лоба лізуть. Дивлюсь на Яна, який виглядає абсолютно спокійним, і зовсім не хочу, щоб він вважав мене ідіоткою.

– Що замовляти будеш? – питає через хвилину. – Вибрала щось?

– Ну… – і як йому сказати, що я уявлення не маю, що це за страви?

– Давай я допоможу, – Ян усміхається, а я видихаю полегшено. – Замовлю те, що й собі.

– Було б чудово, – кажу. 

Поки чекаємо на замовлення, я не знаю, про що можна з ним поговорити. Ян для мене практично незнайомець, і я не впевнена, чи варто це змінювати.