Розділ 4

Аня

– Анько, ти божевільна? – питає моя напарниця Ліда, коли у нас з'являється час, щоб випити кави на кухні. Сьогодні ми удвох на зміні у клініці. За вікном глибока ніч. Пацієнтки сплять, а я розповідаю Ліді про свою сьогоднішню пригоду. – А якщо цей Ян – бандит? Ти так просто віддала йому свою машину! 

– На бандита він не схожий, – розмірковую. – Більше на багатія. Весь такий серйозний з себе.

– Гарний хоча б? – лукаво усміхається Ліда. 

– Гарний, – киваю головою. 

– Тільки не говори, що встигла закохатися, – Ліда одразу ж перестає усміхатися. – Знаю я таких красенів! Вони тільки те й роблять, що розбивають серця наївним дівчаткам. 

– Не скажу, що я наївна, – знизую плечима. – Ян приємний чоловік, але я сумніваюсь, що можу його зацікавити. Поруч із таким чоловіком мають бути багаті красуні, а не я, медсестра в клініці. 

– Ти себе недооцінюєш, – Ліда серйозно на мене витріщається, а тоді змінює тему. – До речі, ти чула, що плануються якісь серйозні зміни в керівництві клініки? Сьогодні слухала розмову лікарів між собою. Ірина Павлівна начебто продала комусь клініку.

– Навіщо їй її продавати? – не можу второпати. – Це ж її дітище.

Я дійсно не розумію. Мій тато працює тут кілька років провідним лікарем і він завжди дуже добре відгукується про цю жінку. Я сама бачила її кілька разів, і то краєм ока. Гарна, багата, зарозуміла. 

Так уже склалося, що ніхто тут не знає: я – донька лікаря. Коли тато взяв мене сюди на роботу, я попросила його тримати цей факт в секреті. Просто не хотіла, щоб усі говорили, наче мене сюди по блату взяли. Клініка-то престижна, простим смертним потрапити сюди не так-то й просто. 

– Думаю, що зовсім скоро нам усе розкажуть, – продовжує Ліда. – Не хвилюйся, Анько! Я впевнена, що нас ці зміни не торкнуться. Ми ж не лікарі. 

– Сподіваюсь, – кажу. 

Ніч у клініці минає для мене швидко. Я вже звикла не спати по кілька годин і залишатись більш-менш адекватною. 

Зранку розношу ліки по палатах і зі спокійною душею здаю зміну. Хочу спати, і зовсім не тішить те, що додому поїду автобусом. Треба ще вигадати, як пояснити татові відсутність машини. Він тільки тиждень тому подарував мені її, а я вже встигла її розбити…

– Ого! А це що за красень? – випалює Ліда, коли разом залишаємо клініку. Подруга зупиняється і мене за руку хапає, щоб не поспішала. 

Коли піднімаю голову і знаходжу поглядом красеня, про якого говорить Ліда, власним очам повірити не можу. Поруч із білим позашляховиком стоїть Ян, ще й букет квітів у руці тримає. 

Хочу усміхнутись, але думаю, що не варто. Ще не вистачало, аби Ян подумав, що це я так його рада бачити… Хоча мушу визнати, що він сильно мене здивував. Як знайшов, взагалі-то?

– Це Ян, – шепочу Ліді на вухо. 

– Той самий? – подруга так смішно округлює очі, а я тільки хмикаю. 

Тільки от щастя моє триває недовго. Згадую, що з хвилини на хвилину тут буде тато, і зовсім не хочу, щоб він побачив Яна. Тоді запитань ще більше стане. 

– Я піду! Бувай Лідо! – прощаюсь з подругою і швидко наближаюсь до усміхненого Яна. – Ти що тут робиш? 

– До тебе приїхав. Ти не рада? – питає так просто, наче в цьому немає нічого дивного. 

– Як ти дізнався, де я працюю? – питаю те, що хвилює найбільше. 

– У мене свої методи, – і знову ця усмішка, якій так і хочеться повірити. – До речі, це тобі! 

Ян передає мені квіти, а я… приймаю їх. Думаю, буде дивно виглядати, якщо відмовлюсь. 

– Якщо ти вже тут, додому мене відвезеш? – питаю, набравшись хоробрості. Бачу, як брови Яна здивовано підводяться, а тоді він просто, без слів, відчиняє для мене пасажирські двері свого автомобіля. 

– Адресу скажеш? – питає, опинившись за кермом.

– Ти знаєш, де я працюю, але не знаєш, де живу? – усміхаюсь. 

– Пробач. Я слідкував за тобою, – знизує плечима. – Іншого вибору не було. 

В той момент, коли Ян скеровує автомобіль на дорогу, у двір звертає батько на своїй Toyota. Це просто удача, що ми не побачились. Можна видихати…

– Усе гаразд? – питає Ян, а мені здається, що він помітив моє напруження.

– Усе чудово, – кажу. – Слухай, я тут подумала… ти можеш відвезти мене до найближчої зупинки. Я живу доволі далеко, і їхати тобі туди…

– І не подумаю, Аню, – заявляє Ян. – Якщо ти вже сіла в мою машину, то я доставлю тебе додому. 

– Ну добре, – зітхаю і ховаю носа у квітах, які дуже гарно пахнуть. – До речі, звідки у тебе інший автомобіль?

– У друга позичив, – відповідає. – Я бізнесмен і постійно перебуваю в русі. Автомобіль мені необхідний.

– Ти бізнесмен, але замість того, щоб поїхати на роботу, ти зараз тут. Чому? – питаю прямо.

– Ти мені сподобалася, – відповідає так просто, наче в цьому немає нічого дивного. – Я хочу запросити тебе на побачення.

– Думаєш, я у це повірю? – кажу прохолодно. – Мені не п'ятнадцять, і період романів про кохання та принців давно минув.