Розділ 2

Цю ніч з легкістю можна назвати найгіршою у моєму житті. Я не спав жодної хвилини. Сидів біля мами й все думав, думав, думав… 

Де я допустив помилку? Чому дозволив Віталіку зробити мамі боляче? 

Але ж усе добре було. Мама ніколи нічого поганого не говорила про свого чоловіка. Але вчора вони посварилися. На річницю весілля. Що могло статися, чорт забирай?! 

Зранку до мене приєднується Ніна. Видно, що і сестра всю ніч не спала. Вона схлипує, коли бачить, у якому стані мама, а мені доводиться її заспокоювати. 

– Можеш пояснити, чому вони посварилися? – питаю у сестри, коли Ніна трохи заспокоюється. 

– Я не знаю, – знизує плечима. – Усе наче добре було. Після вечері вони в кімнату пішли, а потім я почула крики. Віталік сказав, що йде, а мама його не відпускала. Просила, щоб залишився.

– Куди йде? – не можу зрозуміти. – Він що, з речами був? 

– Так, – киває сестра. – З валізою. Здається, він її покинув. 

А це вже цікаво… Якого біса Віталік так вчинив? Моя мама пилинки з нього здувала і кохала до нестями. Невже все це маніпуляції з його боку, щоб вона ще більше до нього прив'язалася?

Прошу сестру залишитися з мамою, а сам їду додому, щоб прийняти душ і переодягнутися. Біля під'їзду помічаю автомобіль Рити – і накриває роздратування.

Якого біса вона тут забула? 

Поки йду до під'їзду, Рита залишає салон своєї Audi та поспішає до мене. Рита гарна жінка. Рудоволоса і зеленоока. Але зараз мені не до неї.

– Яне, ти чому мене ігноруєш? Я всю ніч тебе чекала! – сердито випалює. – Знайшов собі іншу на цю ніч? Он який пом'ятий додому йдеш!

– Не варто пред'являти мені претензії, – кажу холодно, щоб Рита зрозуміла – ми не пара. – Моя мама в аварію потрапила. Я всю ніч був у лікарні. 

– Що? – здається, Рита розуміє, що перегнула палку, але вже пізно. – Пробач. Я не… знала.

– Мені треба йти. Наберу тебе, – сухо додаю і залишаю її під дверима, а сам заходжу всередину. Точно знаю, що телефонувати їй не стану. Тепер так точно. 

Вдома приймаю душ, випиваю чашку кави й знову збираюсь у лікарню. Тільки вже в автомобілі плани різко змінюються. Телефонує Леонід, і ми домовляємося про зустріч в офісі. 

Двадцять хвилин – і я на місці. Піднімаюсь ліфтом на свій поверх і дуже сподіваюсь, що Віталік не залишив після себе сюрпризів. Якщо так, з-під землі його дістану і власноруч вб'ю. Та спочатку він відповість мені за маму. 

– Як Ірина Павлівна? – питає Леонід, коли зустрічаю його у порожній приймальні. 

– Поки без свідомості, – кажу. – Ходімо в кабінет. 

Ми проходимо всередину, і мене сильно напружує чорна тека в руці у Леоніда. Уявлення не маю, що там, але відчуваю, що нічого хорошого. 

– Давайте я спочатку у двох словах усе розповім, – Леонід не поспішає передавати мені теку. – Віталік – доволі цікавий екземпляр. За місяць до одруження з вашою мамою він розлучився з дружиною, з якою прожив разом понад двадцять років. У нього є донька. Їй двадцять три. 

– Що далі? – підганяю його. – Мене не цікавить його минуле. Де він зараз?

– Річ у тім, що його минуле тісно пов'язане з теперішнім, – продовжує Леонід. – Сьогодні вночі Віталік повернувся у дім своєї колишньої дружини. Зараз він там. А ще…

– Не тягни! У мене зараз мозок вибухне! – ціджу. 

– Ваша мама оформила на нього всі документи щодо клініки. Тепер Віталік повноправний її власник. 

– Що? – здається, у мене в цей момент відняло ноги, як і все тіло загалом. 

– Я розумію ваше здивування. Але це правда. 

Леонід передає мені теку, у якій всі дані на Віталіка, і документи, які засвідчують те, що клініка тепер належить йому. 

Ну як так? Мамо, навіщо ти це зробила?!

Цю клініку мама створювала власноруч багато років тому. Шукала хороших лікарів, приміщення, прилади замовляла. Річ у тім, що перша її вагітність була з трагічним кінцем. Дитина народилася мертвою. І тоді мама почала думати над тим, як допомогти іншим матерям. Вона сама за освітою лікар, тому її справа мала чималий успіх. 

Клініка репродуктивної медицини “Надія” – це не просто заклад, який приносить гроші. Це душа моєї мами, яку вона віддала Віталіку… 

– До речі, донька Віталіка працює в цій клініці понад рік, – додає Леонід і повертає мене з думок у реальність. – Ось вона. 

Він дістає з теки фотокартку, на якій доволі приваблива білявка з широкою усмішкою. Вона схожа на Віталіка… очима. Його донька, про яку він жодного разу навіть словом не обмовився. І яка працює в клініці моєї матері… 

– Тут є адреса, де живе Віталік? Я маю з ним поговорити! – шукаю серед паперів потрібну інформацію, але Леонід мене зупиняє.  

– Ось, – Леонід кладе на стіл поруч зі мною клаптик паперу, на якому адреса, де живе цей мерзотник, а у мене виникає бажання одразу туди поїхати. – Але я думаю, що спочатку вам варто з мамою поговорити. Можливо, у неї були причини так вчинити.