Розділ 1

Ян

 – У мене вже голова кипить від цих проєктів! – випалює Захар і з шумом кидає на стіл теку з документами. – Яне, ти зовсім не цінуєш свого найкращого друга! П'ятниця. Вечір! А ми тут! 

– Саме тому, що п'ятниця і вечір, ми тут, – кажу спокійно і протираю обличчя долонею. Насправді у мене самого ця робота вже в печінках сидить. Але за кілька днів здача важливого проєкту, потрібно все детально перевірити. – Завтра відпочивати будеш. 

Захар хоче щось відповісти, але не встигає, тому що мій телефон починає дзвонити. Бачу, що це мама, і відповідаю, не задумуючись. 

– Синку, ти не забув, що сьогодні святкова вечеря? Ми з Віталіком чекаємо на тебе.

– Точно! – згадую таку важливу деталь і розумію, що мама може образитись. 

– Все-таки забув? – зітхає.

– Запрацювався. Пробач. Скоро буду! – закінчую виклик першим і закриваю теку з документами. – На сьогодні досить. Мені треба додому.

– Що за свято? – цікавиться Захар. 

– У мами з Віталіком третя річниця, – пояснюю. – Ти ж знаєш, як вона любить це святкувати.

– Вона так сильно його кохає, – замислюється Захар. – Інколи я навіть заздрю йому. Гарне містечко собі знайшов. 

– Натякаєш, що Віталік – альфонс? – хмикаю. 

– Просто так здається, – друг знизує плечима, і зараз я з ним згоден. Я нічого не маю проти Віталіка. З ним мама щаслива. Але у мене взаємини з ним не дуже. Щось не дає мені прийняти його до кінця. 

Ми з Захаром залишаємо кабінет, а тоді й офіс. На стоянці прощаємось, і кожен сідає у свій автомобіль. 

Дорогою до будинку, де живе мама, купую їй квіти, а вітчиму – пляшку віскі. Чесно кажучи, після такого важкого дня більше бажання є поїхати в клуб. Випити, розслабитися. Можливо, так і зроблю після вечері. 

Мама живе за містом в будинку, який після розлучення залишив їй тато. Віталік прийшов жити до неї, хоча було б правильно забрати дружину до себе. 

Беру в руки подарунки та заходжу всередину. Чую голоси, які доносяться з вітальні, і йду одразу туди. 

– Яне! – радісно кричить моя молодша сестра Ніна й міцно мене обіймає. – Я майже забула, як ти виглядаєш!

– Чому ж ніколи сама до мене не приїдеш? – питаю. Ніні вісімнадцять. Вона схожа на принцесу з казок, і я трохи напружуюсь від розуміння, що в будь-який момент на горизонті може з'явитися принц. 

– Так у мене навчання, – заявляє і відпускає мене. 

Дарую квіти мамі, а пляшку – Віталіку. Тиснемо один одному руки, і на цьому все. 

Поки вечеряємо, мама не відпускає руку свого чоловіка. У мене таке відчуття складається, що вона від нього дуже залежна. Можливо, це відбувається через те, що багато років вона була одна й хотіла свій шматок щастя. Тепер отримала його в обличчі Віталіка, і, може, це тільки я шукаю якісь підводні камені.

– Було смачно. Я поїду вже, – кажу через годину перебування тут. 

– Так швидко? – хмуриться мама. – Я ще хотіла поговорити з тобою. 

– Це щось серйозне? 

– Та ні. Може почекати до завтра, – мама переводить погляд на Віталіка, а той усміхається їй. 

Коли залишаю будинок, кілька хвилин стою під навісом і думаю, що робити далі. Набираю Захара і домовляюсь з ним про зустріч у клубі. Все-таки варто випити, а то відчуття якесь нехороше. Здається, у мене починається параноя. 

У клубі голосно лунає музика, тому вирішуємо піти в окремі VIP-кабінки. Поки чекаємо на замовлення, Захар розповідає про черговий свій роман, а я пишу повідомлення Риті, щоб чекала мене. Сьогодні поїду до неї. Відчуваю, що одним лише алкоголем напругу не зняти.

– До Рити зібрався? – Захар заглядає у мою переписку.

– Так, – кажу. 

– Не хочеш узаконити ваші стосунки?

– Жартуєш? – дивуюсь. – Це не стосунки зовсім. Так, хороший секс, і не більше. 

– А вона про це знає? – хмикає друг.

– Я ніколи нічого  їй не обіцяв, – знизую плечима. – Давай краще вип'ємо. Ми з для цього тут!

– Давай! – Захар охоче на це погоджується. 

Ми випиваємо, і через деякий час я викликаю таксі і їду до Рити. Погане передчуття тільки наростає, і, щоб заспокоїтись, набираю номер мами. 

Тільки чомусь вона не поспішає мені відповідати… 

Я не можу залишатися спокійним, коли ситуація не під моїм контролем. Знову телефоную мамі, але у відповідь отримую тільки тишу. 

Шукаю в телефоні номер Віталіка і набираю його. У нього взагалі телефон вимкнений… Коли чую механічний голос у слухавці, виникає бажання викинути телефон у вікно. 

– Та що це за чортівня? – ціджу крізь зуби.

– Щось не так? – питає водій і розглядає мене у дзеркало заднього виду. 

Відповісти йому не встигаю, тому що телефонує Ніна. Бачу фото усміхненої сестри на екрані – і мої здогадки підтверджуються. Щось точно сталося.