розділ 36

Збагатившись додатковим часом, який у мене раніше відбирала випивка, я став більше працювати у своїй майстерні-сарайчику, яку облаштував ще заздалегідь. У ній я займався деревообробкою, виготовляючи на замовлення нехитрі вироби: табурети, кухонні столи, ліжка, карнизи до вікон, тумби, комоди, а згодом — двері й віконні рами. Завелися грошенята, правда, ще маленькі, бо, враховуючи витрачений час і оплату за роботу, виростити з тих грошенят гроші було майже неможливо. Але статус, що ти вже ніде не «записаний», підгодовував авторитет нормального хлопа.

Згодом на Ярівському кар’єрі в депо запрацювала фірма з виготовлення надгробних пам’ятників, і про мене згадали як про художника та час від часу давали замовлення, які давали непоганий підробіток. Повністю зайнятися цією роботою я не міг, бо ще не мав власного інструменту. А позичати інструмент щоразу в борг якось було не по-людськи.

Ой, забув згадати за хронологією, що ще колись, на початку дев’яностих, я зацікавився, як це на камені можна малювати. Напитавши, де розташована така майстерня, я подався туди по науку.

Майстер, що працював там, дозволив мені спостерігати за його роботою після того, як я запевнив його, що також художник, намалювавши від руки королеву квітів — троянду.

Десь з добрий місяць мені довелося їздити до села Масевичі, щоб перейняти це ремесло, яке й стане основним ремеслом мого подальшого життя. Але до цього мені ще доводилося заробляти, стругаючи дошки й складаючи з них різноманітні побутові речі. У 2004 році до брата моєї коханої завітав його знайомий, який працював виконробом у Києві на будівництві дач для можновладців цього світу. У розмові за столом з’ясувалося, що йому потрібна людина, щоб робити ескізи для художнього кування. Так я опинився на лівому березі діда Дніпра в районі Осокорків.

Поселився я на квартирування до «божого кульбабчика» — Захарівни (по батькові не знаю, бо вона так і відрекомендувалася). Кімнатка була невеличка, у якій ледве вміщувалися два вузенькі ліжечка, які цілком задовольняли ночівлю за ті невеличкі гроші, що їй платили за квартиру. Декілька діб у цій кімнатці я проживав сам, а на четверту до мене підселився мій племінник, який також приїхав на заробітки.

Київ споконвіку запрошував до себе на заробітки, бо до нього завжди стікалися периферійні гроші. А люди на периферії не дурні: бачать, що роблять і що вміють робити, а грошей за роботу не бачать. От і стали гадати — чи то щось з очима, чи з грошима. Побігли до місцевого окуліста, а їх направили до Києва до офтальмолога, мовляв: «Якщо там знають, що то за слово таке не наше, то знають і як лікувати». Ну, а в Києві люди й побачили ті гроші та нумо їх заробляти й додому повертати. Повертати то повертають, а втримати ніяк не можуть, бо ті кляті гроші через пляшки з горілкою назад до Києва повертаються. Люди знову за ними… Ось так і їздять з року в рік до столиці.

Мій племінник відразу зарекомендував себе як людина з добрим серцем, бо по дорозі з метро до помешкання Захарівни встиг встряти в бійку, розбороняючи двох місцевих, зовсім йому незнайомих підпилих молодиків. І знаєте — йому вдалося! Хлопці перестали періщити один одного по пиці, усвідомивши, що вони вже давно один одного знають, а ось мого племінника бачать уперше в житті. Тож виникло логічне питання: навіщо бити по тій пиці, яку добре знаєш, якщо є чужа й незнайома?

Захарівна не відразу зважилася підселити до мене хлопця, якого я підвів до неї з розбитим носом, синцем під оком та вибитим зубом. Але через день, коли вона побачила, як він майстерно виполов увесь бур’ян навколо хатинки, залишивши тільки стебла конопель і переконавши її, що це оберіг від злих духів, він для неї став майже рідним сином.

Через деякий час він переселився на іншу квартиру. Чому саме — не знаю… Може, через те, що коноплі десь пропали? Я за цим не стежив, бо був зайнятий своєю роботою, вимальовуючи ескізи для коваля дяді Саші, який щоразу, заїкаючись, матюкався, тримаючи мій черговий ескіз у своїх потужних, мов кліщі, руках:

— А-а понамальовувати можна б-б… Бог його знає що, а-а-а ти по-попробуй його на-на-нах… На холери воно мені так ви-вигинати?!

— Так таку ковку клієнт замовив і ескізи погодив, — пробую я переконати дядю Сашу.

 — От і йди до-до с-с-сво-го клієнта і-і разом з-з ним і гни, на-на-нах… Хватить мені г-г-голову мо-морочить!

Доводилося часто переробляти свої ескізи, бо й справді олівець будь-яку заковику вималює, а з металевого прута не завжди дулю вигнеш.

Правда, згодом я звільнився від перепалок із дядею Сашею, бо виконроб запропонував мені іншу роботу. Вона була більш творчою і не те що дозволяла, а вимагала опрацьовувати найдрібніші деталі.

 — Ти ліпив щось у своєму житті? — запитав він мене одного разу за обідом в альтанці.

— Ну, якщо згадувати своє дитинство в колисці, то щось у руках м’яв. Сам розумієш, памперсів у ті часи в нас на хуторі не було, — чесно признався я.

— Ну, такі уроки з ліплення ми всі проходили. А з пластиліну щось ліпив?

 — З пластиліну ліпив. Одного разу в армії спробував виліпити Венеру Мілоську. Але, дивлячись на репродукцію, я поспівчував цій жінці. Думаю: «Скалічили нещасній руки, і вона тепер нездатна прикрити той перший номер грудей і стоїть ото перед усім світом та соромиться. Якби хоч третій номер, то їй, може, й не так соромно було б?» Тож зняв я з неї ту рядюгу, якою вона низ прикривала, і оголив її дупу: «Нехай хоч цим похизується». Замполіт як побачив цю ліпнину, то так і вигукнув: «Ух ти, яка с...ка! У тебе, мабуть, так само гарно й Ленін вийшов би». А мою Венеру забрав собі. На холери вона йому здалася? Не знаю, він же ж був одружений.

 — Ну, раз забрав собі, виходить, що ліпити вмієш, — констатував виконроб і повіз мене в Бортничі на секретний об’єкт: «дачу» для якогось міністра, де вже була готова ліпнина з гіпсу.

Надивившись на розмальовані акриловими фарбами гіпсові барельєфи, у яких відображалися античні сцени давньогрецьких міфів, я вирішив і собі заліпити «заліпуху» з гіпсу. Узяв із собою мішок будівельного гіпсу, відро з водою, новесенькі, ще не розпаковані стеки для ліпнини й спустився до винного погребу. Замішав відразу ціле відро гіпсового розчину — ну, щоб вистачило — і приступив до нанесення олівцем ліній на стіні для втілення свого витвору. Не знаю, чи довго я карябав тим олівцем, чи ні, але як тільки сунув руку до відра за розчином, щоб проліпити масивні місця барельєфа, то мало не зламав пальців. Гіпсовий розчин уже перетворився на гіпсовий камінь.