розділ 35

Звісно, сапання бурячків моєю дружиною приносило хоч якийсь, але дохід у нашу сім’ю, але був і темний бік цих поїздок по колгоспах. У ті часи такої комунікації, як зараз, ще не було, і за цілий термін перебування на заробітках поспілкуватися одне з одним майже не було можливості. А організми ще молоді, як у мене, так і в моєї зеленоокої красуні, та ще й до холери дуже репродуктивні. Звісно, чуючи плітки, як саме деякі молодиці «сапали» бурячки, в голову заходили, не зачиняючи дверей, різні думки.

Я, звісно, їх відразу проганяв, щоб не топталися в моїх мізках, бо то ж не підлога, не помиєш. У мене є сурове правило, якого я завжди дотримуюся: «Не зловив за руку — не кажи, що злодій».

І все наче було добре, але почалася «війна світів» між невісткою і свекрухою, бо, бачте, перша із заробітків добро возить, але не ділиться так, як того хотіла моя рідня, а точніше сестра з матір’ю. Мене, як і належить у гегемонів, було обрано буферною зоною, тож вислуховував і отримував триндулєй з обох сторін.

Одним словом, почувався я, як банка тушонки в автоклаві: з усіх боків тиснуло і пекло. Молода, ще не загартована пофігізмом психіка почала тріщати, а мій чоловічий дух, скориставшись моментом, поволі перебирався крізь ті тріщини в пошуках полегшення.

Мовляв:

— Я що, дурний якийсь терпіти такі муки тверезим? Піду краще анестезію сорокаградусну прийму, так легше буде.

— Зачекай, як там тебе: дух, друг, товариш чи брат, — гукаю йому навздогін. — Невже сам пити будеш?

— Можу і сам. А що?

— Ну, самому якось негарно, люди засудять... А давай удвох? Я анекдотів багато знаю...

— А давай, пішли.

І ми як пішли, не виходячи з хати, то аж через три дні прийшли. Точніше, прийшов я сам, уже майже геть без духу.

Такі походеньки ставали все частішими, а перерви між ними все коротшими, і будуни тяжчими.

От лежу я одного разу посеред ночі. Не спалося чогось. Катували мене акурат, з одного боку, будун з нестерпною жагою похмелитися, а з іншого — думки, розпечені соромом та безвихіддю. Я вже чітко усвідомлював, що трохи зайшов у цей пляшковий ліс далеко і, хай йому грець, заблукав так, що дай Боже вийти.

Ото лежу й мучуся, обливаюся рясним потом від токсикації. А думки так і нишпорять у голові, як миші в коморі. І тут я приловчився... хвать, і впіймав одну за хвоста.

— Ага, попалася! — зрадів я, що хоч за одну вхопився. — Тепер не втечеш.

— То добре, що впіймав, — каже вона мені так спокійно, не жахаючись. — Я сама тобі піддалася, бо сам не спиш і нам не даєш. Все ніяк не можеш придумати, як далі бути.

— Бо й не можу. Тут, знаєш, така справа...

— Ой, не сміши. Справа в нього... У тебе тепер уже що справа, що зліва однаково: аби бульку залити та самому потім мучитися і сім’ю мучити.

— То підкажи, що робити, якщо така розумна?

— А ти не метушися направо-наліво, а прямо вали. Ото набери горілки, залий у себе скільки зможеш на дорожку, і так прямо, прямо в рай і попадеш.

— В який ще рай?

— Як в який? В той, де яблучка ростуть, пташки цвірінькають, ріки молочні з кисільними берегами, спокій, ні болю, ні страждань. Там і будеш вічно жити.

— Ти що, дурна? Не хочу я такої вічності з таким меню: яблучка, кисіль, молочко... Це виходить вічно діареєю страждати. Ні, я краще в зворотному напрямку. Там хоч смоли, але все ж таки випити можна, і за опалення переживати не треба: 24/7 і ніяких аварійних відключень.

— Ну, це вже твої справи, в який бік іти. Головне — вже не звертай.

А що? Пацан сказав — пацан зробив. Вибрав урочистий день серед тижня, записався, бо вже грошей не було, і, як той льотчик-космонавт, промовив:

— Поєхалі!

І видудлив скільки міг.

Спочатку мене різко приземлило, а чуть згодом я відчув на собі закони левітації. Ото лечу собі, нікого не займаю, та й займати по такому маршруту немає кого. В таку дорогу зазвичай наодинці вирушаєш. Таке, знаєте, не часто буває, щоб можна було знайти ще одного придурка собі в попутники.

Тиша така навкруги, я б сказав — гробова.

Аж раптом біля самісінького вуха:

— Що, літати вже навчився?

— Тьху ти! Еврика! Ти звідкіля взялася? Злякала, що я мало не обіср...ся.

— А ти в такі моменти ще й за це переживаєш? Типу сором перед рідними буде?

— Переживаю, бо, як не є, а чоловічий дух мене ще не зовсім покинув.

— А куди летиш, якщо це не таємниця?

— Вниз.

— О, а куди саме?

— На дно.

— А ти спробуй уверх.

— Я що тобі, горобець туди-сюди пурхати? Ні, людина без крил тільки донизу літати може. Так що не заважай, бо скоро вже посадка.

— А пам’ятаєш... — Еврика на мить спинилася, ніби згадуючи те, що хотіла сказати. — слова Ліни Костенко?

— Які?

— А ці: «...Людина нібито не літає... А крила має. А крила має!»

— Ну, ти й порівняла — Ліна Костенко і де я... Хто знає, може, їй тоді, молодій, у свої двадцять вісім років і захотілося політати в Польщі.

— А ти у свої тридцять сім уже, бачу, геть постарів, що аж з глузду з’їхав. Так, хватить теревенити, давай руку і гайда наверх, поки ще не пізно.

— А кому я там треба?

— Тій, на якій колись одружився, відрікаючись від мене. Що, забув свою зеленооку красуню?

— Та навряд чи я їй уже потрібен. Вона, може, й буде рада таким подіям. Однаково вже не кохає... мабуть...

— А ти за неї не розписуйся. Та й те, в що ти себе перетворив, мабуть, ніхто не кохатиме. Але затям одне: якщо до сих пір тебе не прогнала — значить, надію ще має. І ще одне. Думаю, було б добре, якби з твоїми дітьми був поряд рідний батько.

— Діти... мої діти... — ледве пробурмотів я.

І в цей момент не знаю звідкіля взялася страшенна сила та підняла мене уверх. Не знаю хто, але хтось так мудро створив наш організм, що він у критичні моменти не звертає уваги на ідіотизм свого господаря і спасається сам.