розділ 30

Так, як ці гастролери заїжджали не щодня, а потреба в грошах нікуди не зникла, то пошуки гарної платні вивели мене з кінобудки, зачинивши за собою двері. Так що я знову спустився у Заверічанський кар’єр за «штурвал» пневматичного перфоратора ПР-24. Його в народі називали «Ява», бо конструкція рукояток, за які його тримали, нагадувала мотоциклетний руль.
Робота була «пильна», важка (перфоратор важив близько 30 кг, плюс ще гумовий рукав, що тягнувся до компресора, і все це приходилося тягати за собою по нагромадженню булиг), дуже шумна, з потужною вібрацією на все тіло. Незважаючи на те, що за скорочений робочий день платили на ті часи гарні гроші — 300–350 карбованців, охочих працювати було небагато. Молодь, пропрацювавши пів року чи рік, не витримувала таких навантажень: підзаробивши трохи грошей, утікала на легші труди.
Не затримався там довго і я, бо, маючи таку роботу, мене чекала хоч і з грошима, але не весела перспектива. Наслідки від такої роботи — це забиті пилюкою легені, глухота і порожня ложка під час їди, бо після зміни руки тремтіли так, що цигаркою до рота не попадав.
Перевівся за згодою сторін художником-оформлювачем на Ярівський кар’єр. Робота була вже чиста, тиха, не пильна і, як належить, з невеличкою платнею. В ті часи кожне підприємство чи організація тримала на заводі художника, бо ще не були так досяжні комп’ютери та принтери, як зараз. А малювати та писати всяку «білеберду» від комуністичної партії було вкрай необхідно, щоб у радянської людини, крий Боже, не з’явилися позапартійні думки.
В кінці 80-х, я вам скажу, вже був відчутний сморід вмираючого Радянського Союзу, і верхівка управління з усіх сил старалася його реанімувати. Але не вийшло, бо Михаїл робив усе правильно, і Союз врешті-решт розвалився.
Я інколи ловлю себе на думці, що художником мене на Ярівський влаштувала сама доля, бо там я її і зустрів.
Розмальовуючи дитсадочок «Калинка», я звернув увагу на шикарну даму, що підійшла до однієї з робітниць цього закладу. І так вона мені запала в око і душу, що й не виколупати. Тож у голові, виштовхнувши всі інші прямо посеред мізків, пецнулася тільки одна думка: «Як закадрити цю кралю, і яким таким пряником її приманити до себе?».
Не скажу, що був геть позбавлений жіночої ласки, бо інколи й перепадало на всяких хмільних вечірках. Ми ж молоді так само тоді збиралися в компанії, як і зараз, щоб гарно провести вечір аж до ранку.
Але на таких вечірках гарні дівчата вже були зайняті, а їхні подруги, яких вони приводили з собою, щоб підкреслити свою вроду, були не «ахті», а швидше — «Ох, ти!». А я ж художник — людина творча. Я красоту люблю.
Правда, чого брехати, на виручку, як завше, приходила горілка. Декілька випитих чарок і репродуктивність молодого організму робили цій «антиДжолі» такий макіяж, що Софі Лорен відпочиває. Тоді ти втягуєш живіт, надуваєш груди і, з упевненістю людини, якій належить весь Всесвіт, шепочеш їй на вушко:
— А ходімо, красуне, десь в бочок.
— Навіщо? Що ти від мене хочеш? — ніяковіючи, закидає вона тебе питаннями.
— Ходи, — кажу, — приляжемо десь, щоб ніхто не бачив, відпочинемо, роздивишся краще зорі.
— Навіщо? — робить вона вигляд, ніби doesn’t understand.
— Вибереш собі найкращу, а я тобі її подарую.
Але зазвичай після таких випадків на другий день каєшся і картаєш себе за те, що з п’яну не зміг себе стримати.
А з цією кралею було все навпаки. Не міг заснути, обмірковуючи, який знайти привід, щоб підкотити до неї, не втративши своєї чоловічої гідності в разі відмови. Не спав ночами, все думав і думав, а потім думаю: «Тю, а шо тут думать. Піду і скажу прямо, мов, якого дідька влізла в голову? Або роби щось, або вилазь з неї, бо я спати хочу».
Як подумав, так і зробив. Підходжу і кажу:
— Так, через тебе я закохався, і треба щось робити, бо заснути не можу. А мені ж кожен день на роботу ходити треба.
— А до чого тут я? — здивувалася вона.
— А хто понад садочком з гарним фейсом шастав, я чи ти?
— Тю, на тебе, роби, що хочеш, — і так на мене глянула своїми зеленими очима, що я й втопився в них.
А потім з гонором вильнула своїм заднім бампером і пішла собі.
Ну, я ще деякий час борсався в її зеленому океані, а коли вибрався з нього, то спіймав себе на думці: «Твою ж маму, який шикарний бампер! Треба негайно перевірити — справжній чи тюнінгований», — і мерщій за нею.
Вона попереду, а я за бампером. Вона в центр селища, а я не відстаю. Вона в сільраду, а я за нею…
Вийшов з сільради вже жонатим… Бампер виявився справжнім. Та в той час несправжніх вроди й не було ні в кого. Тоді навіть про будівельний силікон ніхто не чув і не бачив. Але ж я футурист хрінов — наперед відчув, тому й побіг за нею перевірити.
А потім, коли вона побачила, як я малюю ікони, каже:
— Хочеш побачити, які ікони в нашій церкві понамальовували?
— Звісно, хочу, — кажу, — я ж художник.
— То мерщій одягайся в святкове і їдемо в Сехи до церкви.
— А чому така спішка? Може, іншим разом?
— Іншим разом не можна, я на сьогодні з батюшкою домовилася.
— Ну добре, поїдемо до церкви, якщо ти так хочеш.
— Ти що робиш, контужений заднім бампером, — раптом я почув голос Еврики.
— Тихо ти, я ж вже вроді як не сам. Що роблю, що роблю… Нічого не роблю. Поїду, побачу, як люди ікони понамальовували. Можливо, чомусь і навчуся.
— Ага, навчися — як волю втратити і не тільки на все життя, а «навсегда», як ти любиш промовляти.
— Так, посунься трохи, в мене вже є кому радити.
— Ну-ну, ще не раз згадаєш мої слова, кликатимеш — не обізвусь. Так що arrivederci, раб кохання, — психанула Еврика і щезла, а я опинився в сехівській церкві.
Поки я розглядав іконостас і порівнював бампери інших молодиць з тим, за яким погнався (ну, на випадок, чи не прогадав), нас вже й повінчали.
Так що затвердили і поставили штемпель, що я людина вже невільна, не тільки на планеті Земля, а й на тому світі.
З тих пір я втратив статус, який надавався мені від батька, бо став вже не «Валера Гриців», а «Шмеринчин Валера». Одним словом, оженився по повній, і що писати далі, то і не знаю.
Я ж подаю свою розповідь у гумористичному жанрі, а тут виходить: оженився… І що в цьому смішного? Вірно — нічого, тут вже все по-дорослому і серйозно.
От скажу я вам: жила собі людина і думала, що все про себе знає. А дзуськи! Буквально за два тижні після шлюбу я взнав, що взагалі не той, за кого себе видаю.
Я ж завжди думав, що я людина розумна, впевнена в собі і своїх можливостях, але після шлюбної «атестації» вияснилося, що мені того розуму потрібно ще пошукати.
Сталося так, що я зовсім не той принц, і коня в мене нема. «Що ж, — подумав я, — коня так коня», і пішов купив білого, але не коня, а мотоцикла «Мінск».
Мій авторитет в її зелених очах трохи підріс, бо вже було чим їздити до її батьків, родичів та подруг.
Взагалі-то моя Наталка відразу приміряла на себе посаду — «командира» в хаті, мовляв: «Дивись, мені це краще личить».
Я, звісно, сперечатися не став, бо після «атестації» мене запевнили, що — «сиди і мовчи, я краще знаю, що і як».
Тому я віддав прапора «командиру» в руки, а сам на диван до телевізора. Вийшло так, що не прогадав: за все життя і разу не пошкодував.