розділ 29

Моя, ще не зовсім сформована чоловіча сутність не змогла витримати такого тяжкого навантаження поглядів трьох поколінь жіноцтва в поєднанні з суворим похміллям після цурківської самогонки й чкурнула звідти так, що аж курява піднялася. Я відразу постарався забути цю пригоду, як сон, і йти на пошуки іншої. Шукати, звісно, довелося, але не пригоду, а портмоне, у якому лежало посвідчення водія з категорією «С».

На автопідприємстві, у якому я працював, існували категоричні правила при видачі путівки. Водій повинен був обов’язково проходити щоденний ритуал: медогляд, перевірку технічного стану автомобіля і демонстрацію посвідчення водія при отриманні путівки. У проходженні медогляду проблем не було, бо тоді всі пили, а працювати комусь все ж таки треба було. В огляді технічного стану автомобіля затримки також не було, бо механік мав дуже розвинене логічне мислення. Оглядаючи на ямі автомобіль, він констатував його стан такими репліками: «З гідропідсилювача капає, з двигуна капає, з коробки передач капає і з моста також — їдь, мастило скрізь є».

А відсутність «прав» робила водія безправним. У диспетчерській ти повинен був довести, що маєш право бути водієм свого «крокодила» та управляти ним. Першого разу я за допомогою компліментів молодій диспетчерці зумів отримати путівку на виїзд, але коли наступного разу її змінив якийсь вусань, вихваляти його красу мені забракло духу, і я зізнався, що загубив посвідчення водія. Керівництвом автобази № 3 моментально було прийнято рішення перевести мене автослюсарем третього розряду, бо з такими кадрами у них був страшенний дефіцит. І тут, знаєте, немає нічого дивного. Це зараз автослюсар на «білому коні», з «короною» і заробляє немалі гроші. А в ті часи бути автослюсарем вантажних автомобілів у державній організації означало: ходити в заляпаному мастилами спецодязі, із замурзаним обличчям і руками по лікті в мазуті. Руки, до речі, було дуже важко відмити, бо мазут в’їдався в шкіру, наче фарба для татуювання, і залишався там надовго. Тому автослюсарі чи водії, які самостійно ремонтували свої авто, залюбки бралися до ручного прання — тільки так можна було відбілити свої руки.

Пропрацювавши цілий місяць автослюсарем, я отримав зарплату і зрозумів, що потрібно тікати з цієї автобази, щоб через тиждень-два не брати участі в реаліті-шоу «Голодні ігри». Тож через місяць після подання заяви на звільнення я знову опинився біля свого «кучерявого» дуба з думками про пошук роботи. Щоправда, у радянські часи, як я згадував вище, роботу могла знайти тобі й держава, якщо ти протягом двох місяців не знайшов її сам.

Моє посвідчення водія знайшлося саме в тій хатинці край села, з якої я накивав п’ятами, злякавшись стати приймаком у ній. Його передали моїм напарником, і воно чекало на мене в конторі доти, доки я не приїхав за розрахунковими коштами. Робота також знайшлася на Ярівському гранітному кар’єрі, як і минулого разу — на БелАЗі одразу і з такою ж низькою зарплатою, як у Клесівській автобазі. Відчуття різниці в оплаті праці принижувало й дискримінувало, змушуючи мене перебувати в постійному пошуку кращої зарплатні, перелітаючи з одного заводу на інший, бо в кар’єрі кар’єру не кожному вдавалося зробити. Маючи в душі інтелігентську жилку, мене навіть занесло в Рокитнівську кіновідеомережу як кіномеханіка. Так, я володів і цією спеціальністю, яку, навчаючись, освоїв ще під час служби в армії.

Радянське кіно, яке показували за планом, переважно було так собі. За гарним кіно, на якому можна було заробити, привласнивши собі гроші за непроданими квитками, потрібно було поганятися по всьому району, і не тільки своєму. А я що — гончак? Звісно, ні: я ж людина, і як вінець природи (що рівнозначно царю) сидів та чекав, поки принесуть. Гарного кіно не принесли, а принесли за планом «Человек с ружьем». Одним словом, про революцію разом із Леніним. З таким кіно я взагалі не мав шансів не те що заробити собі в кишеню, а навіть мусив би з цієї кишені доплатити кіномережі, щоб покрити план за сеанс. Тоді на всіх підприємствах, заводах і в організаціях були плани, навіть у ритуальних послугах. Працівник таких послуг, думаючи, як виконати план, час від часу поглядав на сокиру, щоразу відмахуючись від такої радикальної, нав’язливої думки. Його можна й зрозуміти, бо без виконаного плану не було премій і тринадцятої зарплати в кінці року, а заробляти хотілося всім — навіть радянським людям.

Довго я сидів у кінобудці, дивлячись на «банку» з написом на кришці «Людина з рушницею», думаючи, як так зробити, щоб за це кіно заплатив не я кіномережі, а навпаки — мережа мені. Аж раптом чую: «Стук-стук-стук».

— Хто там? — питаю.

— Це я, твоя Еврика, — почув любий голос.

 — Заходь, радий бачити. — Про що задумався?

— Та ось привезли кіно, а воно ківно, — завуалював я першу літеру, — не знаю, що й вигадати, щоб заманити глядачів на сеанс.

 — Боже, а що тут вигадувати? Бери афішу і пиши.

— Що писати?

— Умокни пензлик у червону фарбу і зверху в лівому кутку напиши: «США».

— А при чому тут США до революції? Наскільки я пам’ятаю, тоді Німеччина заправляла цей кипіш.

— Не сперечаюся, Німеччина організувала, але ж якби США після Лютневої революції не визнали б і не надали тимчасовому уряду кредити, то кіна цього не було б, так що пиши давай і не сперечайся з розумом. Написав? Пиши далі синьою фарбою назву фільму українською: «Зброя з людиною».

— Чому синьою, чому українською і чому навпаки?

— А щоб ніхто не здогадалвся. Синя фарба не так кидається в очі, тому перш за все звернуть увагу на «США». Далі пиши: «бойовик».

 — Який у дідька «бойовик»?

— Ти що, хочеш сказати, що в цьому фільмі за весь сеанс ні разу не вистрілили?

— Ну… наче стріляють.

— Так чим тобі не бойовик? Слово «бойовик» напиши також червоною фарбою. Написав? Молодець. Пиши далі: «16+».

 — Які нахрін «16+»? У Радянському Союзі сексу немає. Якщо ти не в курсі, то про це в 1986 році під час телемосту між жінками СРСР та США Людмила Миколаєва чітко заявила: «...сексу у нас немає, і ми категорично проти цього...»