розділ 28

Звільнитися з роботи просто так, коли заманеться, було неможливо — обов’язково потрібно було відпрацювати термін, який, як я вже зауважував, складав цілий місяць. Усякі благання на кшталт: «Дядьку, можна я звільнюся за власним, щас і зараз?» — не проходили. Враховуючи графік та зарплату, черга охочих на моє місце не вишиковувалася, навпаки — всі оминали його десятою дорогою.

Але, як казав колись наш «великий вождь» Володимир Ілліч після страти брата Сашка: «Фігня всі ці бомби. Ми підемо іншим шляхом». От і я задумався: яким би шляхом самому втекти з цієї клятої автобази?

— Ну і чого лоба морщиш? — почув я свою «Еврику».

— Думаю, — відповів я, уявивши себе Сократом.

— А даремно думаєш. Тут діяти треба.

— А як?

— Іди до директора і напиши заяву на звільнення у зв’язку з переселенням із забрудненої зони, що постраждала від аварії на ЧАЕС.

— А підтвердження того, що я переселяюся, де візьму?

— У центрі переселення.

— Так доведеться ж насправді переселитися.

— Та й що з того? У твого батька й так повна хата дітей, он двері на клямку не зачиняються, бо одне зайшло — інше вийшло. А так хоч поїздом безкоштовно проїдешся, Неньку-Україну побачиш, людей подивишся, себе покажеш.

— Страшнувато трохи ось так: з хати — і прямо в люди.

— Не бійся, я з тобою.

— Ось тебе якраз і боюся. Ти такі виходи із ситуацій знаходиш, що... що, слава Богу, я ще живий!

— Але ж живий поки що, — відрізала вона. — Тож збирай свої монатки — і гайда на херсонські землі! — так вона поставила жирну крапку в питанні про те, як якнайшвидше звільнитися з Клесівської автобази.

То в те вікно, то в інше, то знову в те — ось так я крутив головою, обабіч роздивляючись свою Неньку з вагона поїзда «Київ — Херсон». Їхав не сам, а з організатором по «переселенню душ» і з двома сім’ями, що втікали від радіації. Сполучення цих слів можна було б і не брати в лапки, бо це справді було переселення душі. Не так-то просто відірвати душу від рідної батьківщини, з тієї землі, на якій зробив свій перший крок, уперше побачив світ і матюкнувся.

Тож наш організатор весь час торохтів, вихваляючи херсонські степи, а я все далі й далі віддалявся від свого зеленого, затишного, співучого лісу та мого могутього друга — «кучерявого» дуба.

Щось, мабуть, мені передалося від моїх давніх предків, що поклонялися й вірили в силу та дух природи, бо я й досі вірю, що все живе і неживе має свою душу. Так і мій дуб: мовчазний, широкоплечий старожил мав свою душу. Я це відчував і відчуваю досі, бо як тільки мені вельми кепсько на душі, я йду до нього або просто згадую його. І він, як той волхв, вишіпочує з мене всю ту чорноту, що обліпила моє серце. І мені ставало легше, я знову набирався сил і йшов до людей доводити їм, що я ще живий, і на мою дупу ще чекає багато пригод.

Ступивши на херсонську землю в Іванівському районі та вдихнувши розпеченого сонцем пилявого повітря, я зрозумів, що тут краще ходити голодному і нічого не їсти. Ландшафт місцевості чітко давав знати: якщо тебе припече по «великому», то немає й де присісти — «степь да степь кругом широкая…», як у пісні.

Після того як мені пообіцяли роботу водія, мене поселили до колгоспного гуртожитку — в кімнату, де проживало ще два нежонених хлопці. Їх я до ладу й не бачив. Вони якраз працювали на заготівлі зеленої маси і вставали до роботи о третій годині (не знаю, як правильно сказати: ночі чи ранку), а лягали о дванадцятій ночі. Я в цей час спав. А десь о десятій ранку до мене завітав бригадир з пропозицією, щоб я йшов у відділ кадрів і працевлаштовувався. На що я йому чемно відповідав:

— Зачекайте ще день, я побачу, чи мені ваш клімат підійде, — і так щодня цілий тиждень.

Нарешті я зібрався духом і пішов у контору:

— Віддайте, — кажу, — мої документи (паспорт і трудова книжка були вже в їхніх руках), поїду додому.

— Що, наш клімат не підійшов? — поцікавилися там.

— Ні, — кажу, — ви не повірите — чай.

— А що з нашим чаєм не так? — здивувалися вони.

— Він у вас солоний, — відповідаю чесно, бо вода в тій місцевості мала солонуватий смак, і чай, приготовлений на такій воді, був просто «бе».

— Так, ти маєш рацію, чай не «ахті», зате борщ солити не треба.

— Ні-ні, тут справа не тільки в чаї. Я, знаєте, в спеку в холодок люблю заховатися, а у вас тут у полі до найближчого холодку кілометрів із десять мандрувати треба.

— Так все ж таки клімат не підійшов, — констатували вони свій висновок.

— Згоден, клімат також, — погоджуюся з ними, бо душа вперто рвалася до лісу. Нас, хутірських жителів, іноді так і називали — лісовиками. — Так що, тьотю, віддайте мені мої папірці і не морочте мені голову, бо мені з нею ще додому їхати.

— Шкода, а ми думали тебе оженити на котрісь з наших дівчат.

— Дякую, — кажу, — у нас вдома амазонки не гірші за ваших, тож давайте чимшвидше попрощаємося.

Силоміць мене, звісно, не тримали, документи віддали і «традале чавале». Я їх розумів: у колгоспах молодь за таку низьку зарплату працювати від зорі до зорі не хотіла й тікала до міста на фабрики та заводи. Тож такого кадра, як я, вони упускати не хотіли. Але це, як кажуть, їхні проблеми, а не мої. Моя проблема була — дістатися до Херсона, щоб сісти в потяг і чухкати на своє рідне Полісся до свого «кучерявого» дуба. А з того клятого села виїхати було нічим, і мені довелося пішки тріпати в сусіднє село (вибачаюся, назву вже забув), щоб сісти в автобус і доїхати до Іванівки, а звідти вже до Херсона.

Слухаючи ритмічний такт коліс поїзда, що віз мене до Рівного, я вже не зазирав у вікна, а відчував якийсь сором, що так швидко повертаюся з теплого краю. Так, було якось соромно повертатися після того, як з усіма попрощався, проголосивши твердо, що виїжджаєш «навсегда», і через тиждень повернутися назад.

— Ой, Боже, а що тут такого? — раптом втрутилася в мої думки Еврика. — Ну, не прижився… таке буває. Он дерево пересади з місця на місце — і те не приживається, а то людина… та ще й така, як ти.