Розділ 27

Але, як казав дядько Соломон: «Все проходить і… Зима також пройде». Тож пішла вона собі, навіть двері за собою не зачинила, бо на її місце прийшла Весна. Молода така, гарна, шустра — і давай показувати, де за зиму понас…ли і снігом присипали. А це все ж прибрати потрібно, повимивати, тож води було не те щоб море, але багато. І почали ми на БелАЗах буксувати вже не на льоду, а в багнюці. Оце згадую: буксую собі на «вскриші» (так називали насипи, на які відвозили верхній шар ґрунту, щоб відкрити поклади граніту для розробки) Вирівського кар’єру і ніяк вибратися не можу. Смикав я того «білоруса» туди-сюди доти, поки не обірвав йому якісь «печінки» всередині, бо він уже перестав реагувати на мої вказівки, мовляв: «Іди краще бульдозера шукай та тягни мене в гараж і ремонтуй те, що поламав».

Ремонтував не сам, а з напарником, бо, по-перше, мені потрібен був наставник, який хоч щось кумекав у тих БелАзівських кишках; по-друге, йому й так уже не було чим їздити; і, по-третє, то вам не «Запорожець» — тут не всякого болта однією рукою візьмеш. І тільки ми з напарником взялися до роботи, як тут нам щось завадило.

— Ні, — каже мій напарник Вітьок, — тут спершу потрібно зкумекати, що саме ремонтувати, а не кидатися з ключами на машину, як Матросов на амбразуру.

А як тут гарно подумати, якщо холод дошкуляє? Рання весна вона хоч і жадана, але ще холодна і якась негарна. А от рання Осінь — це зовсім друга справа. Вона — золота. І пішли ми по ту золоту осінь до магазину. Вона там у пляшках на вітрині стояла. Взяли по пляшці, відкрутили декілька болтів та гайок, тай знову пішли золотою осінню насолоджуватися. Ні, от скажіть: яка зараза придумала дешеве вино по 0,5 літра розливати? Дороге, марочне — то по 0,7 порозливали, а бідному мужику — бігай туди-сюди. Не знаю, чи довго ми ще так бігали б, якби не моя Еврика. Вона й каже:

— Ви, хлопці, або дурні, або вельми міцні ноги маєте, або те і те. Та візьміть відразу ящик того вина, навіщо людям очі мозолите, щоб вони язики чухали?

— А це гарна порада, — зрадів Вітьок, і через …надцять хвилин Золота Осінь вступила в двобій з холодом ранньої Весни.

І як тільки ми присіли біля того ящика, як сталося диво — хтось зупинив час, роботу і виключив розум, бо що було далі… А що було далі? Те, що було далі, не згадав ні я, ні мій напарник. Правда, в той день ми зробили велике відкриття скритих функцій нашого організму. Виявляється, що організм сам про себе дбає, бо як тільки він бачить, що знаходиться в руках ідіота — відключається, ну, типу: «Все, мені хвата, я спать». Зараза, а то б ми ще трохи посиділи б втрьох: я, Вітьок і ящик «Золотої Осіні», бо Еврика зникла відразу, як тільки ми принесли ящика.

Так от, далі ми прокинулися акурат у той час, коли вже нічим не можна було доїхати додому на вихідні. Та, в принципі, якби було і чим, то не було за що. «Золота Осінь» витрусила наші кишені начисто. Іти пішки в надії на попутний транспорт було марно, бо в ті часи машин стільки, як зараз, не було. Та й після «двобою» з холодом ранньої Весни сили були вже не ті. Але в такі хвилини як завжди з’явилася вона — моя люба Еврика.

— Бачу, хлопці, ви добряче мізки прополоскали, що не можете придумати, як до хати дібратися. І до школи ходили, і геометрію вчили, а прокласти вектор від точки «А» до «Б» не можете, — вшпилила вона нас.

— Це як? — старався я вловити натяк.

— А так, прямо через ліс і до рідної хати. Що там іти? По три цигарки спалите — і вдома.

— А це гарна порада, — підтримав її Вітьок і взяв курс: «Вири — Крута Слобода», а я — за ним, як напарник.

Ліс ранньою весною, ще не вкритий зеленню, гарно проглядається, тож у поле нашого зору впала річка «Любонька». Ну, може, вона колись і була річкою, але в наш час це вже швидше струмок, який у літню пору в деяких місцях можна було просто переступити, не замочивши ніг. Але рання Весна — то вам не Літо. У цю пору тане сніг, скресає крига, все це стікає донизу і наповнює той струмок до розмірів річки. Отже, перед нами стала водна перешкода, яку потрібно було пройти. Пройти потрібно було метрів з п’ятнадцять по пояс у крижаній воді. А ми що? А нічого. Що ми, боягузи якісь, щоб холодної води лякатися? Тож роздягнулися наголо, одяг — в руки, і, як у пісні: «Руки догори», ступили в крижані обійми «Любоньки».

Як тільки ступив, то згадав маму — саме якось вирвалося. Десь посередині згадав Бога, покаявся і попросив прощення за те, що причащався не «Кагором» і не з ложечки, а з кухля. У кінці переходу дуже захотілося до пекла, хоч на декілька хвилин, щоб зігрітися. І як тільки вискочили на берег, то хутчіш схопилися за одяг. Глянув я на свої причандали перед тим, як труси натягти, — а їх нема. Ґвалт! Куди ділися!?

— Вітьок! — гукаю, — я яйця загубив, ти не бачив?

— Та не кіпішуй, зігрієшся — повернуться на місце, — відповів мені Вітьок, як мужчина, старший за віком, маючи досвід у таких справах.

— Ху, а я злякався, подумав, що «Любонька» їх собі на пам’ять забрала і не бачити вже мені свого весілля.

Після переправи йшли вже набагато швидше, бо хмільний чад поплив за водою, а кров по жилах треба було якось розганяти. Добралися якось додому, в тепло, в затишок, аж під ковдру, і там я остаточно вирішив полишити ту роботу, того БелАЗа і шукати кращої долі, поки причандали на місці.