розділ 26

Перші дні після армії були суцільною феєрією щоденних зустрічей, знайомств, випивок і пошуків грошей на це все. Тож розгулятися на повну за батьківські гроші не вийшло, і я став шукати роботу. Тим паче, що в радянські часи довго гуляти не дозволяли. Максимум — два місяці, бо в іншому випадку держава могла й сама тобі її знайти, але в місцях настільки віддалених, що навіть із самого високого кедра хату свою не побачиш. А де її, в дідька, знайти, щоб отак нічого не робив, а за це ще й гроші платили? Правда, була одна така робота — в міліції; навіть самі запрошували декілька разів мене до себе працювати. Але знаєте — я і міліція — це як північний та південний полюси. В них немає шансів поєднатися.

Взагалі в мене ще з малолітства склалася така думка, що до міліції йдуть працювати люди, які не можуть гармонійно існувати в цивільному суспільстві. Туди переважно йшли ті, хто кожен по-своєму боявся чогось чи когось. Одні боялися фізичної праці, інші — булінгу в своєму оточенні, деякі — бути покараними за насильство і грабіж, а форма і повноваження дозволяли їм бути захищеними, зверхніми та владними і не покараними. Все це було не моє, бо я не хотів, щоб мене боялися, уникали зустрічі чи стримувалися в розмові, боячись ляпнути щось таке, за що могли б притягнути до відповідальності.

Пам’ятаю один випадок, коли один дільничний, що працював на той час, полюбляв випити так, щоб аж мокро в штанях було. Ну, звісно, після такої «процедури» на другий день він нишпорив по своїй дільниці, як навчений пес на митниці, у пошуку, де б на дурняк похмелитися. Мужики, співчуваючи йому, йшли назустріч і пригощали його самогоном. Але ж не був би він ментом, бо як тільки в його жилах протекла горілка, він швидко діставав зі своєї теки протокол і ставив каверзне запитання: — Так, признавайся, у кого придбав самогон? — Та ви що, товаришу дільничний? Так ми ж вас пригостили з милосердя, щоб ви ото не мучилися від похмілля. А ви відразу за протокол хапаєтеся… Негарно так робити, — соромили його мужики. — Так, не кажеш, у кого брав горілку — значить, на тебе оформлюю протокол за незаконне розповсюдження алкоголю власного виробництва з ціллю збагачення, — сказав він, і то так грамотно, що поки хлопці виплутувалися з тих слів, він уже запитував: — Прізвище, ім’я, по батькові?

 — Та побійтеся Бога, товаришу дільничний.

 — А так ти ще й релігію пропагуєш!? За це також стаття є. Ану, вражий сину, кажи, у кого брав самогонку!

— Та пішов ти до біса! — не витримували чоловічі нерви дурня. — Ідемо звідси, хлопці.

 — Ану стоять, бо стріляти буду! — запрацював на всю потужність дільничний і схопився за кобуру пістолета, де лежали черговий огірок і окраєць хліба. Та хлопці йшли геть, не боячись, бо ж тільки що гризли того огірка з хлібом.

Але ж мент, як кажуть, і на тому світі мент: він добре знав усіх на своїй дільниці й оформлював протоколи по пам’яті. Мабуть, добре в школі вчився. Тож через деякий час до мужиків приходили штрафи, які вони були змушені оплатити. Все це продовжувалося до тих пір, поки йому хлопці «поїзда» не показали. Схопили пізнім вечором його за руки та за ноги, замаскувавшись так, щоб їх не можна було впізнати, і — на колії. Потримали трохи, поки потяг наближався і репетував на всю свою дудку, та й відпустили, щоб встиг утекти. Все, з тих пір, як баба Бриліха пошептала: ні до кого більше не приставав. Може, через те, що з ляку пиячити перестав? Не знаю, але подейкували, що його дружина навіть шукала тих хлопців, щоб могорич виставити за те, що так файно чоловіка «закодували». Ось такі вони, ті слобожани, холера його ясна.

Так що до міліції працювати я не пішов, бо якось воно негарно було б: сьогодні ти разом з хлопцями п’єш горілку, а взавтра вони тебе, як Авраам — Ісаака, на «жертовні колії» несуть. Тож зробив пробіжку по всіх заводах у пошуках найкращої роботи і знайшов найгіршу — в Клесівській автобазі на БелАЗі. В цій автобазі, я вам скажу, був приклад життя радянської людини, бо робити доводилося багато, а платили мало. Не знаю, хто складав той план в тій автобазі, але його так склали, що виконати його так ніхто і не зміг. Кожні вихідні нас умовляли виходити працювати, щоб наздогнати той клятий план, який, сволота, так біг уперед, що всі тільки його п’яти й бачили. А мені, молодому хлопу, у вихідні аж ніяк не хотілося працювати, бо я мріяв ходити до клубу. Там, знаєте, крутили платівки з музикою, а під ту музику викручувалися дівки. А я ж, можна сказати, тільки що з армії прийшов — голодний на таке «м’ясо», холера.

Плюнув я одного разу в суботу на ту роботу і не пішов. Аж тут автобазівська машинка до хати під’їжджає.

 — Скажіть, що мене немає вдома, — гукнув я батькам і юркнув під ліжко.

 — Доброго дня, — привітався майстер, зайшовши до хати. — А де ваш Валерик? — запитує у батьків.

 — Не знаю, пішов десь на село, — почав брехати першим батько.

 — Та він взагалі і ночувати не приходив, — підтримала його мати.

 — То може, Ганно, ти не побачила, як він прийшов? Може, він ще досі спить?

— Ну то заглянь у кімнату й сам переконаєшся, що його немає.

— А я й загляну, я не лінивий. Я навіть під ліжко загляну, я цих хлопців добре вже знаю: вони по вихідних зранку під ліжком люблять повалятися. О, бачиш, Ганно, є! — заглянув під ліжко майстер. — Ку-ку, Валерику, вилазь.

 — У-у, не вилізу, — завертів я головою під ліжком, — сьогодні вихідний, і я маю повне право відпочивати.

— Пам’ятаю, як ти грався в пісочку, коли був маленьким. А ти пам’ятаєш, як кар’єри копав і, буркаючи консервною банкою, вивозив нею пісок?

— Пам’ятаю, ще, вроді, склерозом не страждаю.

— То вилазь, БелАЗиком пограєшся, план виконаєш, а тобі за це ще зверху зарплати десяточку премії приплюсую.

— Та відчепіться від хлопця, — вступилася мати, — він через вашу роботу так і не жениться.

— Жениться, якщо по ночах не спатиме і гроші матиме. Ти краще загорни йому шмат сала, бо їдальня сьогодні не працює.