розділ 25

Нарешті прийшов той час, коли те масло, яке відраховувало наші дні служби, можна було вже порахувати, бо до наказу про звільнення лишалося сто днів. Ми підстриглися всі налисо і вступили в права «дембелів». Дембель — це вже не просто солдат, а солдат, якому все по цимбалах. Таких навіть офіцери поважали і не помічали, як замість них хтось ніс службу на варті чи мив підлогу в казармі.

Тож переважно ці фігуранти переймалися тільки підготовкою себе до звільнення: підготовлювали форму, пакували чемодани сувенірами та подарунками для рідних. А головне — відшукували різні нагороди за службу. Переважно їх купували в офіцерів-«свєрчків» (офіцерів після військової кафедри), які мали більший доступ до цих цяцьок з паперами. Нагороди були не тільки радянські, а й чеські, бо ми товаришували з прикордонною службою чехів, які нас нагороджували за спостереження за їхнім кордоном з ГДР.

Кордон з Чехією не був закритим, і пішки перетинати його можна було без перешкод. Єдиний пост був на шляху, що проходив з міста Аш до ГДР і пролягав понад нашою частиною. Тож вартовий, що ніс службу на першому посту, відповідав за пропуск і пересування авто цією дорогою. Машини зупинялися перед закритим шлагбаумом, і він робив поверхневий огляд вмісту авто та перевірку документів водія і пасажирів. Інколи, якщо виявляли щось підозріле, викликали чеських прикордонників, за що й отримували їхні нагороди.

На чеських нагородах не всі добре зналися, а тим паче — вояки, які не те що чеської, а навіть російської мови добре не знали. Я маю на увазі тих, кого добре засмажило сонце десь у Киргизстані (пардон, у Киргізії на той час) та інших екзотичних республіках «братніх» народів Радянського Союзу, а вірніше — РСФСР. Так що одному киргизу зуміли продати нагороду «Čestný odznak za mateřství» — за належне виховання дітей багатодітною матір’ю. Звісно, попередивши його, що це дуже висока чеська нагорода і її краще за все резонно почепити вже у своєму айилі, щоб не було зайвих запитань при проходженні митного контролю. А вже вдома він спокійно може її носити і вихвалятися перед своїми айилдиками, що він у Чехії геройськи врятував багатодітну матір з дітьми з палаючого будинку, який підпалили кляті капіталісти-імперіалісти.

Деякими чеськими нагородами виблискував і я. Нагороджували мене такими відзнаками не так за доблесну службу, як за малювання перебудови Горбачова. Так що було чим нарядити мій парадний кітель, щоб він сяяв, як новорічна ялинка.

І ось прийшов той час, коли нам подякували за службу, завантажили в транспортний ЗІЛ-131 та завезли на залізничний вокзал у місто Хеб, звідки поїздом ми відправилися до Пардубице. В поїзді ми, звісно, зуміли відволікти свого супровідного офіцера та заскочити в вагон-ресторан, щоб затаритися алкоголем, бо таке свято, як «Дембель», відмітити треба обов’язково.

Випиті декілька чарок «Jemná vodka» підняли не тільки святковий настрій, а й мою дупу і повели по вагонах у пошуках пригод. І таки, холера його ясна, я її знайшов! Вона — така білявенька, симпатична, намазюкана косметикою, років 20–25 — сиділа сама на цілий плацкартний вагон. «Опа-на, яка удача!» — подумав я і підкотив до неї з усіма навішеними на кітель «гірляндами».

— Доброу ноц. Кам їдете, мадам? — запитав я, присідаючи поряд із нею.

— Їду там, — відповіла вона, вказуючи рукою в напрямку руху поїзда.

— Мужу сі седноут ведле тебе?

— Так ти ж вроді як сів, — відповіла вона (тут я, шановні читачі, буду перекладати її мову на нашу солов’їну, щоб ви не ламали собі мозок).

— Ти диви, а я й не помітив, засліплений твоєю красою, до якої мене ніби магнітом притягло через три вагони. А як звати таку чарівну панянку?

— Лібуше, — удаючи кокетку, відповіла вона.

— Боже, яке чарівне ім’я! А головне — як воно тобі пасує серед ночі в цьому порожньому вагоні. Це випадково не ти заснувала Прагу? — стараюся розвеселити дівку.

— А я що, виглядаю вже такою старою?! — вирячилася вона на мене через невдалий жарт (а може, я не так мовив чеською, бо ж досконало ще не володів).

— Прошу у пані вибачення. Я хотів сказати, що така дама, як ти, достойна заснувати таке місто, як Прага.

— О, дуже дякую за комплімент! А як звуть такого дотепного вояка?

— Рядовий Тимощук, — відчеканив я за армійською звичкою, але вчасно виправився: — Просто Валерій, але для тебе можна й Валерка.

— Дуже приємно, рада нашому знайомству, — прибравши вже всі свої колючки, сказала вона.

— А мені як приємно! — відповів я і перестав контролювати свої руки, обнявши її за плечі.

Руки у випившого чоловіка, я вам скажу, бо вже маю чималий досвід, живуть своїм життям. Особливо коли поряд гарна жіночка. Вони так і нишпорять, де їм хочеться: то на стегно ляжуть, то до пишних грудей полізуть, щоб переконатися в їхній щирості. Ось так і мої запрацювали на повну потужність на Лібушиному тілі. А вона, як виявилося, і не заперечувала, тож дійшло до цілування.

Націлувавшись досхочу, моя творча натура захотіла досконалості і завершення цієї пригоди в порожньому вагоні вночі з чеською дівкою, і я став їй нашіптувати молитовні слова на вушко українсько-російськими словами, на які вона мені дуже хитро відповідала:

— Не розумім ті, цо хцеш?

— Як не розумієш? — стараюся я досягти вершини свого «Евересту». — Так ти ж ходила до школи, а там, наскільки я знаю, вас навчали російської мови.

— А я не ходила в школу, — розливається в посмішці вона.

— А куди ж ти ходила? — здивувався я такій відповіді в Європі.

— За школу, — відповіла вона і залилася дзвінким сміхом, яким я заразився і також зареготав.

А сам думаю: «Ох і хитрюща дівка! Не розуміє вона… Та ти глянь на мене посередині — там на всіх мовах світу пре, чого я хочу!»

За такою гарною, білявою пригодою я не помітив, як ми доїхали до Праги. Лібуше ще раз на прощання мене смачно поцілувала і пурхнула на перон, залишивши мені солодку згадку на все життя. А поїзд, трохи постоявши, смикнув і повіз мене до Пардубице.