розділ 23

«Черпаком» служити було краще, бо ніхто вже не бив у груди за розстебнутий верхній ґудзик на кітелі. І солдатський пасок вже не так туго затягувався. Чому після року строкової служби солдата називали «черпаком» — їй-богу, не знаю. Навіть і не цікавився, бо на розумне, ґрунтовне пояснення не розраховував, спираючись на армійську приказку: «Чим більше в армії дубів, тим міцніша наша оборона». Думаю, що якщо в такій «діброві» мають право існувати «духи», «слони» і «діди», то «черпак» їм не завадить.

Восени звільнився «дєд», що крутив баранку «транспортного» автомобіля, і мене перевели на його місце. Це було круто, бо можна було трохи поїздити дорогами Чехії. А до цього я тільки крутив кермо ЗІЛа, який стояв на колодках, буркаючи собі під ніс та уявляючи, що десь їду. В таких поїздках я вже міг собі дозволити купити цигарок з фільтром чи навіть пивка, перед цим загнавши каністру бензину, поки супровідний офіцер зайнятий своїми справами.

Пам’ятаю, як одного разу (а справа була раненько) привіз білизну до пральні. Здали білизну і чекаємо на її повернення після «покаяння і очищення». Офіцер, що супроводжував моє пересування чеською територією, зник десь у своїх справах. А я сиджу і нудьгую, висмалюючи цигарку за цигаркою. Аж бачу — відчиняється на моїх очах «станек» (невеличкий ларьок розливного пива), а поряд немає кому дати по шиї. Тож я блискавкою до станека і замість «доброго ранку»:

— Камарад, єдно піво, просім, — граю «чеха» в радянській військовій формі.

— Яке піво хцеш? — запитує він.

— Нейсілнейші, — демонструю свою відважність. А дарма, бо мою Еврику знову бозна-де носило.

І як тільки я перехилив той кухоль пива і заліз до кабіни, як у полі зору намалювався мій супровідний офіцер. А пиво, яке я випив натщесерце (міцне пиво!), всім органам вже дало «триндулєй» і добралося до мозку. І так «тюк» у мозочок двадцятидвоградусним кулачком — і Валерик у формі радянського солдата за кермом вантажівки ЗІЛ-131 поплив. «Ну все, — думаю, — попав». І тут вривається Еврика, не вітаючись:

— Шо сидиш, придурок? Швидше запали цигарку!

— Нафіга? Я так ще більше попливу.

— Боже, яке передбачливе! А як замовляв «найсілнейші», то про це не думав?! Швидко «Сєверну» в зуби!

А що, я собі ворог, щоб не послухати найкращу подругу в житті? Запалив і встиг стільки диму в кабіні напустити, що майже в ньому розчинився.

 — Что, сідіш на мєстє? — запитав офіцер, відчинивши дверцята з пасажирського боку.

— Угу, — відповів я, не розтуляючи рота з цигаркою в зубах.

— Маладец, сіді, а я схожу єщьо в адно мєсто па дєлам, — і пішов собі, зараза, а я мало біля пральні замовлення на прання трусів не зробив.

Поки той офіцер десь швендяв, я вже встиг отямитися від «пивного» удару і грати людину, яка пива не те що не пила, а навіть і в очі не бачила. Пиво має властивість дуже швидко витікати назовні з організму прямо під колесо вантажівки.

Звісно, нас попереджали в армії не пити пива, але ж хіба все запам’ятаєш. Он у нашому пункті служив один кацапчик, Колька, так він ніяк не міг запам’ятати порядок команд і дій на посту. Ну, там на кшталт: «Стой! Кто ідьот?», «Стой, стрєлять буду!» — ну і так далі за статутом.

От стоїть він у наряді на другому посту і несе службу з усіма її тяготами та позбавленнями. А другий пост знаходився за півтора кілометра від розташування частини, на підвищенні, де в капонірах стояли радіопеленгатори та радіостанції всілякі, за допомогою яких ми слідкували та прослуховували другий окремий пункт ракетного комплексу блоку НАТО. Начальником караулу на цю позицію зазвичай посилали офіцерів за призовом після військової кафедри. Одним словом, майже таких самих, як і ми, тільки погони різні, тож дисципліна на цьому посту просилася себе покращити.

Ходили чутки, що там дозволяли собі пиячити. Не знаю, чи це правда, бо я там бував нечасто. А коли був, то ми просто ходили в ГДР (до кордону було десь п’ятсот метрів, і він ніким не охоронявся, окрім нас) до дідуся за шнапсом. Він продавав його нам за чеські крони. І купували ми його не заради пияцтва, а щоб гарно повечеряти і зігріти душу далеко від неньки в гірській місцевості.

Так от, одного разу вельми чесний і правильний замполіт «Святой отєц» і зампотех на прізвисько «Болт» (не знаю, чи на п’яні, чи на тверезі вони були голови) вирішили перевірити караул. Погода надворі була саме та: вітер, мокрий сніг і сліпа темрява, бо справа була десь опівночі. І як тільки вони наблизилися до периметру позиції, Колька з автоматом АК-74 в руках їх почув, бо вітер дув у його бік.

— Стой! Кто ідьот?! — вигукнув Колька, як і належить за інструкцією.

— Ето ми — провєряющіє, — відповів хтось з них.

— Кто ето «ми»? — не зрозумів вартовий.

— Замполіт і зампотєх, — доніс вітер з темряви відповідь, яка не переконала Кольку.

— Освєтітє свої ліца! — пробралася крізь вітер команда вартового.

— Ти фанарік взял? — запитав «Святой отєц» свого напарника.

— Нєт, я думал, что ти взял, — проявив свій інтелект «Болт».

— Вот чьорт! А чєм освєтіть ліцо? У мєня дажє спічєк нєт, — роздосадувався замполіт.

— Плохо, что ти нє курішь. Іногда от етого і польза єсть, — затрусив коробочкою сірників «Болт», але всі спроби запалити сірника так, щоб освітити своє лице, зазнали фіаско.

Тоді він вирішив іти напролом:

— Так, салдат, нємедлєно пропусті нас! — і рубом пішов на вартового.

— Стой, стрєлять буду! — попередив їх Колька і пересмикнув затвор на АК-74.

— Я тє щас как стрєльну, шмаркач, так у тєбя до канца служби в ухє стрєлять будєт! — загорівся зампотєх не на жарт, не спиняючись.

Але попереджувальний постріл вгору з командою «Лєжать!» охолодив його, коли він гепнувся на мокрий сніг. Замполіт, добре знаючи, що за пострілом вгору може піти черга і по них, заставляти себе не став — неохоче влігся біля свого напарника.

— Ти чьо творішь, зараза?! Да я тєбя под трібунал, сука! Да я тєбя, мать твою, в нарядах зґною! — матюкався «Болт», йорзаючи на місці від дошкульного холоду та мокрого снігу.