розділ 22

І чого тільки в тій армії не було: випивки не було, дівчат не було, смачної їжі також не було, танців по суботах не було, а найголовніше не було — волі. Воля — найсолодше слово для будь-кого, а надто для українця, у чиїй крові й дотепер пульсує ген прадавнього скіфа, який цінував свободу понад власне життя. Це слово давно відірвалося від свого шляхетного санскритського кореня vara — носія дарів, благословення та вільного вибору — і натомість прибилося до образу вола, що, запряжений у ярмо, покірно тягне на собі чужі здобутки. Тож найбільше за все в армії, як і в інтернаті, гнітила дисципліна і сліпа покора людям, які відрізнялися від тебе лише чином, що дозволяв їм робити з тебе — безвідмовного виконувача наказів — на кшталт раба.

Щось рідне, домашнє приходило до мене в листах, які я отримував з дому та від своєї дівки-боровички, що обіцяла дочекатися мене з армії. Писала рівно місяць, а ще один місяць писав я, щоб взнати, чому перестала писати. Згодом згадав, що колись лежав у лікарні з хлопчаком з її села в одній палаті, і написав йому з проханням довідатися, куди ідуть мої листи, що на них не відповідають. Хлопчина мав добре серце і чоловічу солідарність — відповів, що мої листи ідуть прямо з пошти в грубу, бо та, котра обіцяла мене чекати, вже давно вийшла заміж, щоб разом з чоловіком було трохи легше чекати.

В таких випадках деякі вояки від нервового потрясіння і тяжкої думки «Як так сталося, що в них вже проросли "роги", не діждавшись весілля?» лізли в зашморг, щоб позбавити себе цього сорому, якого не могло пережити їхнє самолюбство. Так, такі випадки були, тільки не зі мною, бо я, як людина, яка змалечку загартована переживати подібні приниження, вже давно приміряв на себе шкіру носорога.

Я відразу поставив перед собою питання: «За що мене, такого "красівого" з усіх боків, так нахабно могли кинути?»

— За те, що ти телепень? — почув я любий серцю знайомий голос.

— Боже, Еврико, а я вже думав, що ти мене покинула.

— Кинеш тебе… Ти ж, як дитя мале, без мене нічого путнього придумати не можеш.

— Е, на хвилиночку, досить обзиватися! Може, ти не помітила, але я вже — «іст айн зольдат совєтішен армі» і вже настільки дорослий, що маю право і загинути в бою за Батьківщину, а ти тут на мене ярличок телепня навішуєш.

— Все вірно, бо тільки телепень не міг допетрати, чому його дівка, імітуючи зубний біль, потягла його в корчі до дуба.

— Не зрозумів.

— В тому-то й справа, що не зрозумів. А був би дорослим — зрозумів би, що вона хотіла гарантій, що ти точно до неї повернешся. Якби ти її «вакцинував» під тим дубом, то вона тебе сто процентів дев’ять місяців чекала б, а решту п’ятнадцять ти тільки й чекав би, щоб швидше прийти до неї і побачити результат «вакцинації». Але потяг вже пішов, так що плюнь на все і розітри солдатським чоботом, бо все проходить — і це пройде. І спробуй завжди знаходити плюси навіть там, де тільки одні мінуси. Тепер тобі не потрібно шукати і витрачати час, щоб написати їй лист, а тим паче чекати і переживати, коли вчасно не отримуєш відповіді. Одним словом, нерви твої будуть здоровіші, а вони нам ой як ще згодяться, бо попереду ще майже вся служба.

Служба йшла як належить. Кожен день їли масло, і цей день проходив, бо, як любили в армії примовляти: «Масло з’їв — то й день пройшов». Після трьох місяців навчання в полку мене перекинули на периферійний пункт локації нести службу на бойовому чергуванні. Не лякайтеся: ніяких бойових дій там не було, просто так гордо і сердито прикрашали свою роль у лавах збройних сил. Служба була насичена стройовою підготовкою, політінформацією, вивченням поводження зі зброєю, бо насправді не всі знали, як саме. Приклад тому — коли в одного вояки під час чергування на посту муха залізла в дуло автомата. Він нічого кращого не знайшов, як поставити запобіжник у положення «черга», пересмикнути затвор і натиснути на спусковий гачок. Так він «щелчком» (з пояснювальної) хотів прогнати муху з дула. Черга куль по черзі пройшлася якраз по вікнах другого поверху казарми, бо наш «гонитель мух» знаходився на такому самому рівні спостережної вежі. Ми не відразу зрозуміли, що сталося, але коли ввімкнулася сирена бойової тривоги та прозвучала команда: «Получіть оружіє!», відчули холодок у п’ятій точці свого організму.

Згодом, коли все з'ясувалося і заспокоїлося, ми провели нещасного до канцелярії на екзекуцію. Йому пощастило, що в розпорядженні центру не було приміщення гауптвахти, і він відбувся позачерговими нарядами на кухні та свинарнику.

Перший рік служби пролетів як джигіт на коні, бо страшенні навантаження розпоряджень не так від командирів, як від «дідів» (вояків, що відслужили вже більше півтора року), не давали змоги заглянути в календар. Не буду брехати, бо десь приблизно після шести місяців служби моя люба Еврика знову вправила мені мізки:

— А чому це ти в армії не використовуєш свій бойовий потенціал хитрості?

— Який такий ще «потенціал хитрості»?

— Ану, візьми олівець і намалюй у своєму блокноті дулю.

— Та що там її малювати — на раз плюнути! — намалякав дулю та ще й таку задиристу, що й сам носа закопилив.

— Ось бачиш, яка гарна дуля вийшла. Та в тебе талант! А тепер покажи дулю «дєдам».

— Ти що, з глузду з’їхала? — жахнувся я. — Хочеш, щоб я через трубочку бульбу сьорбав? Вони ж мені за дулю зуби повибивають.

— Та не справжню, а намальовану. Типу: «Дивіться, як вмію».

Звісно, ось так відразу я не наважився підійти до «дєдов» і тицьнути їм під ніс своїм талантом, але одного разу в курилці, коли я показував свою «дулю» таким самим салагам, як і я, один із них краєм ока запримітив це неперевершене скручування пальців на папері.

— Ану-ка дай сюда! — вирвав він мій записник з рук. — Чьйо художество? Але відповіді не було, бо ніхто не знав, як правильно відповісти, щоб не отримати в «фанеру» (це грудна клітка, по центру якої знаходився ґудзик на кітелі з металевим вушком, яке від удару врізалося в кістку). — Чьо нє понятно спрасіл?