розділ 21

Чехія зустріла нас на аеродромі ранковим туманом, крізь який було важкувато розгледіти її красу. Але коли цей Сивий Митник нарешті поставив свою вологу печатку на наші обличчя і дозволив пройти далі, за його спиною нас зустріла ілюстрація зі старої книжки. Місцевий пейзаж: черепичні дахи зі шпилями, вузькі вулички, стара бруківка та запах свіжої випічки — полонив нас у казковий світ. Все було не так, все було інакше, все навколо було яскраве, кольорове, акуратне і відгукувалося радістю в моїй душі, що звикла до сірості, порожнечі, бруду, облупленої штукатурки на будинках, які мовчки стояли, як Сидорові кози.

Найбільше мене вразила чистота на вулицях — ніби їх пропилососили і протерли ганчіркою. Ідеш по такій вулиці — і жодного фантика від цукерки чи якоїсь обгортки, жодного плювка, сірника чи недопалка. А палити хочеться, бо те, що мали, вже висмалили, а гроші ще на бурячках пропили. Та й не ходили вже там наші карбованці, там потрібно було вже мати крони, яких нам ще не виплатили. Тож ломка від нестачі нікотину в організмі бунтувала і вимагала дози.

Курці перелякалися не на жарт від думки, що прийдеться кинути палити. Але ненадовго, бо коли ми прибули до містечка Лазнє Богданєч, то нас вишикували в стрій і дали команду: «Кто куріт, вийті із строя! Пройдітє со старшіной, получітє сіґарєти».

Старшина нам видав кожному на місяць по вісімнадцять пачок цигарок — «Сєвєрниє». «Ну, ні фіга собі, — думаю, — це ж мало». Я зазвичай пачку в день висмалював, і то якщо трохи економив. А де ж решту дванадцять пачок ще взяти? Але коли я зробив першу затяжку від «Сєвєрної», то зрозумів, що, мабуть, декілька пачок лишиться ще й на другий місяць. Міцність цих цигарок ходила, тримаючись за руку кубинської цигарки «Лігерос».

Не скажу, що я в армії зіштовхнувся з чимось геть кардинальним та незвичайним. Можливо, ті хлопи, які виростали та пестилися в домашніх умовах, і відчули на собі всі тяготи служби, але не я. Навчання в інтернаті змалечку загартувало мене до таких випробувань. Я, ніби той карась, якого шубовснули з одного ставка в інший, відразу зрозумів, як саме прилаштуватися в такій «водоймі». За невеличкий відтинок часу все стало на свої місця: замість уроків — навчання військовому ремеслу, замість вихователів — командири, а режим той самий — жерти, вчитись, спати.

Правда, перш ніж приступати до своїх військових обов’язків, прийшлося пройти три місяці «учєбкі». За ці три місяці мене навчили: ходити строєм, раз за разом віддавати якусь «чєсть» тим, у кого, мабуть, її не було, бо вельми сердилися, якщо забував віддати. А ще пройшов як водій п’ятсоткілометровий марш, під час якого в Татрах стався випадок з поломкою двигуна.

А було це так: ідемо ми на затяжний підйом, я за кермом, прапорщик Юткін як старший екіпажу збоку, а за бортом мінус 20°, бо надворі зима, а в горах холодніше, ніж у казармі. Хтось так хитро придумав, що чим ближче до сонця, тим холодніше. Не знаю навіщо, але, проживши майже вже своє життя, думаю: щоб не накивали п’ятами з цієї «милої» планети і не розірвали цей ланцюг харчування, від якого залежить створений Богом perpetuum mobile. Трішки відволікся від спогадів, заносить іноді.

Так ось, піднімаємось ми в гори, дивлюся на прилади, а двигун вже нагрівся до критичної температури. За інструкцією доповідаю прапорщику:

— Товаришу прапорщику, потрібно зупинитися, бо перегрівається двигун.

— Я тє, морда хахляцкая, щас как пєрєгрєю по зубам, так будєш знать, как положєно обращаться к старшєму по чіну в совєтской армії.

— Так я ж і кажу: «товаришу прапорщику», а стати струнко і віддати честь — кабіна не дозволяє і рук не хватає.

— Атставіть! Обращайся, как положєно на уставном язіке! На руском! Панятно!?

— Понятно, товаріщь флаговщік, разрєші…

— Ти, что хахол, ващє абарзєл!?

— Так ви ж сказали на «руском», а «прапорщик» від українського слова «прапор»…

— Малчать, сволочь!

Я й замовк, і так мовчки їхав, доти, поки з-під капота не поперла пара.

— Что ето такоє? — вирячився «прапор».

— А ето, товаріщь прапорщік, двіґатєлю пісєц, — доповів я, як він і хотів, на чистому «уставном язікє». — Пачєму раньшє нє сказал?

— Виполнял ваш пріказ: «Молчать, сволочь!»

Дотягли ми якось до якоїсь «кишені», де можна було поставити наш ЗІЛ-131 і діждатися транспорту технічної допомоги, що плентався десь у хвості колони. Я як відмінник автошколи чітко знав, що вимикати двигун у такому випадку не можна, потрібно було дати йому трохи стабілізуватися в критичній температурі, але почув чітку команду свого «флаговщіка»:

— Заглуші мотор!

— Нєльзя сразу, пусть ещьо паработаєт, — спробував я не підкоритися команді.

— Малчать і виполнять, морда хахляцкая!

— Єсть, — відрапортував я і вимкнув двигун, який закляк відразу.

— Аткріть капот! — командував старший «чін».

— Аткріть крішку радіатора!

— Нєльзя…

— Малчать і виполнять, сволочь!

Мовчу і виконую. Добре, що рукавиць з рук не зняв, бо як тільки торкнувся кришки, то вона як скажена вистрілила доверху прохолоджуватися, а за нею й радіатор кашлянув парою на метрів зо три.

— Что, можна ужє блінчікі жаріть?

— почув я «уставной язік», але не з язика прапорщика. Це вже до нас підтягнувся хвіст колони з технічною допомогою.

— Вада єсть? — запитав у мене молодший лейтенант, ще один володар «уставного язіка».

— Так точно, в кунгє двє каністри, — відповідаю без перекладача.

— Тащі і залівай.

— Можєт чуть по-позжє, двіґатєль єщьо нє астил, — стараюся направити на вірне рішення спеців.

— Здєсь кто мєханік, я ілі ти?

— Ви.

— Вот тото, залівай давай.

Під час заливу почув глухий, різкий звук, ніби щось тріснуло, але доповідати не став, бо я ж тут не «механік», і залив цілу двадцятилітрову каністру води. Заглянули у верхній бачок радіатора — пустий. — Єщьо лєй, — скомандував «механік», і я залив ще одну таку каністру, але бачок все одно залишився пустим. — Нєсі єщьо одну, — дав він команду солдату, що був поряд з ним, і я влив ще двадцять літрів води в радіатор, але і вона не наповнила його. — Товаріщь водітєль, какой абйом ахлаждающєй жідкості двіґатєля ЗІЛ-131?