розділ 20

Колись не те що тепер: колись не армії боялися, а боялися, що до неї не заберуть через якісь дефекти в організмі. Я вам скажу, що навіть дівчата неохоче зустрічалися з тими хлопцями, котрих до армії не забирали. «А дідько його знає, — думали вони, — чому його не забрали? А раптом у нього щось не те зі "святим" місцем?» Ризикувати ніхто не хотів. Це зараз до дівки ходять, пробують, а брати не беруть, а колись до весілля — ні, і ще раз ні, і не проси. «Ото поберемося, тоді скільки заманеться; дивись, щоб не втікав і не просився», — стояли на своєму дівки. А може, мені так здавалося, чи я так думаю, бо помічав, що багатьом нареченим потрібно було терміново вийти заміж, щоб до весілля пузо носа не підперло.

Отож до армії йшли охоче, з радістю, і веселилися так, що дехто навіть пропускав своє весілля, щоб потрапити на «проводи». Пили щиро, бо ж раділи, що у хлопа з організмом все в порядку, а ще пили за те, щоб повернувся — в цей час Афганістан вельми бушував. Я, звісно, на горілку не налягав, я ж до армії йшов, і мені в чотири ранку потрібно було з’явитися у військкомат.

Військкомат нас зустрів вельми гучно: біля нього кишіла тьма люду, мов рій бджіл біля вулика. З усього району поприїжджали призовники з проводжаючими. Всі майже без винятку були п’яні і, як належить біля військкомату, з піднесеним бойовим духом і готові без всякої мотивації ринути в бій. Приставлені люди від кожного призовника з торбами чи кошами, в яких плюскалася в трилітровій банці горілка та нехитра закусь, слідкували, щоб, крий боже, ніхто не протверезів та не втратив цей бойовий дух. Тому той, хто починав це відчувати, підходив до тієї торби та й підправлявся.

Якщо вам скажуть, що в такому скопищі п’яних, молодих, міцних, чужих одне одному хлопців пройшло все без бійки — не вірте, брешуть. Бійки виникали то тут, то там. В одну таку бійку і я сунув носа, щоб побачити, як б’ють. Ну, чи хоч правильно? І, ви знаєте, ті хлопці не соромилися: показали та й ще дали спробувати так, що аж зуб викришився. Добре, що мої друзі кинулися мене боронити, а то вбили б біля військкомату, а мені ж в армію іти.

Раптом загримів кацапською гучномовець, щоб всі призовники підійшли до воріт військкомату, і я кинувся всім тілом в армію. Правда, моя підошва правого черевика ще не наважилася іти і залишилася на асфальті, бо на неї хтось так вправно наступив ззаду, що вона відірвалася, навіть не роздумуючи. Іду до воріт і чую, як мені права нога каже:

— Шановний придурок, вернись, забери підошву. Може, ти проспиртований і не відчуваєш, але 18 жовтня 1984 року вже приморозки надворі.

— Ага, добре, — метнувся я шукати свою підошву і ледве знайшов, бо її вже встигли відфутболити чимподалі з того місця, де вона відірвалася. Тож поки знайшов, то гучномовець вже почав матюкатися у мій бік:

— Тимащук, твою мать! Где ты, сволочь, лазишь?

— Не горлань, — кажу, — бо за матір можу й зуби прополоти. Я ще присяги не приймав.

Знайшли мені якусь мотузку, щоб я підв’язав ту кляту підошву, що злякалася в армію іти, дали попрощатися з рідними на всяк випадок. Скористався становищем — націлувався з дівчатами так, що, дивлячись на мої губи, люди, мабуть, і придумали ботокс. Сіли у військкомівський КАвЗік і рушили на Здолбунів. І тільки КАвЗік розігнався по недавно збудованій варшавській трасі, як наш супровідний прапорщик зупинив його акурат на розмежуванні Рокитнівського та Сарненського районів. «Невже, — полапав я свої губи, — будемо ще й з районом прощатися?»

Водій автобуса відчинив двері, і голос прапорщика заревів не гірше гучномовця:

— Всем с вещами на выход!

— Нахіба? — хтось позаду мене запитав «українською».

— Выйдешь, я те, морда бесприсяжная, растолкую, зачем. На выход, я сказал! — і то так гавкнув тим кацапським «язіком», що ми висипалися з автобуса, як горох на підлогу. Краєм ока вхопив, як хтось навіть через вікно вискочив. — Всем построиться в одну шеренгу! — ну, построїлися, а воно далі з себе генерала корчить. — У кого есть спиртное, вытащить и поставить впереди себя.

— Нахіба? — знову «рідною» мовою запитав той самий голос, але вже десь з лівого боку.

— Я тебе щас покажу «нахиба», — розгнівався прапор і став червоним, як справжній прапор СРСР. Схопив його рюкзак, дістав звідти дві пляшки горілки і вилив на землю. — А всем остальным достать спиртное и выпить сколько сможете, что останется — вылить, с собой не брать, проверю каждого.

— Нахіба? — не здавався володар «рідної» мови. 

— Что «нахіба»? — заревів уже той прапорщик, який із себе вийшов.

— Нахіба, я питаю, ти вилив мою горілку, якщо я її також міг випити?

— Пускай ребята тебя угостят, всё равно остальное выльют, — пом’якшав трохи прапорщик, зрозумівши свою помилку, бо то є гріх — відібрати в хлопа горілку і вилити не до рота, а на землю.

Щоб ото не каятися потім у гріху, ми пили ту горілку, скільки могло влізти. І коли вже та горілка при кожному русі вихлюпувалася з горла, спинилися. Решту, що не випили, виливати не стали — ми ж не варвари якісь: зібрали все докупи і лишили в пляшках. Може, якась добра людина й натрапить на таке щастя. Повсідалися ми в автобусі як чемні та культурні люди на свої місця і двинули на Здолбунів. Приїхали, правда, не всі на своїх місцях, бо дехто по дорозі перемістився на полик автобуса, щоб, бува, сонному по дорозі не впасти та не вдаритися головою.

В Здолбунові нас знову заставили роздягнутися, знову нас роздивилися, як рабів на ринку, і відправили до прекрасного прикарпатського міста — Коломия. Там я у військовій частині, поки чекав на покупця, зумів купити за десять карбованців кирзові чоботи в якогось вельми загорілого узбека і «списав за станом здоров’я» свої черевики. А вже в кирзових чоботях я був герой, бо моя права нога нарешті втішилася теплом і сухістю.

В Коломиї ми не зовсім байдикували, а інколи нами заробляли офіцери гроші по колгоспах. Пам’ятаю, як одного разу повезли нас бурячки «микати» (так звучало там слово «рвати») на якісь полонини. А там то не в нас: там вітер свище трохи дужче, і в третій декаді жовтня він, зараза, якийсь холодний. І так, знаєте, як дуне, що поміж ребрами аж навиліт пролазить. Серед нас був призовник на прізвисько «Жаба» (прізвище в нього було Жабчик), так він взагалі, бідолаха, перестав ворушитися. Добре, що до нього бабуся місцева підійшла, і він кинувся до неї, як до Христа-спасителя: