розділ 19

У цьому світі, де ми всі думаємо, що живемо, а насправді проживаємо свій відтинок часу, протягом якого втомлюємося так, що вже перед смертю ледве волочимо ноги. А час не втомлюється, він, зараза, навіть не спотикається. Навіть якщо ви зупините свого годинника, то він, сволота, буде йти на сусідському, а відраховувати життєвий час — ваш. Хто його, заразу, винайшов? Хто відкрив цю скриньку, з якої вискочив цей божевільний руйнівник всього живого і неживого? Ми вже, мабуть, ніколи не взнаємо, бо думаю, що як тільки він випустив час у світ, то той відразу йому підрахував, скільки йому ще лишилося. А нарахував він йому небагато, бо ж відразу пішов, а той лишився на місці.

Так ось, я до чого: якщо вже цей ходун іде не спиняючись, то нам потрібно за ним бігти, щоб хоч щось встигнути в цьому житті. Побіг за ним і я, щоб встигнути до армії знайти ту, що пов’яже мені червону стрічку (на знак, що кохає), обніме, поцілує та й заплаче зі словами: «Я клянуся бути тобі вірною аж доти, поки ти не повернешся назад. Амінь». Правда, той клятий час ішов так швидко, що довелося взяти велосипеда, щоб хоч трохи бути попереду нього. І добре, що взяв, бо знайшов. Знайшов у клубі на танцях таку, знаєте: русява, коса до п'ят (я маю на увазі, що така довга), очі карі, брови чорні, третій розмір і нижче поясу м’ясиста. Одним словом — дівка породиста, файна.

Після танців, розуміється, я підводжу її до свого велосипеда (мерседесів тоді ще не було, а на «жигулях» сором було їздити, бо не було за що їх купити) і кажу:

— Ну, шо? Сідай, я тебе на рамі покатаю.

— А й сяду, — не злякалася вона і гицнула на раму так, що я мало управління «Україною» не втратив.

Зустрічалися ми з нею нечасто. Вона, як з'ясувалося, була не місцевою і жила аж за трасою в Боровому, а це для мого велосипеда, вважай, що за кордоном. Так що бачилися ми з нею лише тоді, коли вона навідувала свою бабусю, що жила за вокзалом у хатинці під грушою. Мобілок, звісно, не було — були листи, а лист ішов до неї два дні, від неї два, і ще разом з поштарями два дні ходили. Так що доводилося чатувати її кожні вихідні, щоб не проґавити, бо могло бути й таке: вона вже приїхала, а лист зі сповіщенням про приїзд ще з поштаркою по селу ходить. Якщо мені таланило її впіймати, ми сідлали мою «Україну» та й курсували за маршрутом: «Томашгород — Крута Слобода — Томашгород». І так шість разів, поки в неї дерев’яніла срака, сидячи на рамі, а в мене розпухали ноги від педалювання.

От під час одного такого рейсу вона вирішила змінити маршрут і каже:

— Щось у мене зуб поболює, давай завернемо он до того дуба, що за корчами?

— Навіщо? — щиро дивуюся я її проханню, тим паче, що в мене прямий маршрут на Томашгород.

— Посидимо трохи під дубом, надворі літо, земля тепла, може, й біль пройде.

— Ну, гаразд, — послухав я її і взяв курс на дуб.

Залізли ми в ті корчі, сіли під той дуб, посиділи. Я погладив її щічку з того боку, де був той болючий зуб.

— Ну, шо, — питаю, — болить?

— Та болить, клятий. Може, заліземо трохи ще далі? Он з дороги майже все видно, я хвилююся, а через це й біль не проходить.

— Ну гаразд, далі так далі, — стараюся вгодити хворій дівчині, і ліземо далі.

Посиділи, помовчали, бо ж зуб болить — навіщо язиком тріпати, не до того. І тут вона каже:

— Ой, їдемо звідси, бо толку з цих корчів ніякого, а вдома хоч пігулку знеболювальну прийму.

Я, якщо чесно, і зрадів такому рішенню, бо я ж не стоматолог, та й ні пігулок, ні «укола» знеболювального в мене не було. А ще, не доведи Господи, порвала б колготки… то що подумали б люди? Так що гицнула вона на мою «Україну», і я відвіз її додому від гріха подалі, а сам чимшвидше до себе, бо в тих корчах поночі якось страшнувато було.

З тих пір вона приїжджала вже рідше до бабусі, тож спілкувалися ми переважно через листи. В листах я був набагато сміливішим і клявся в коханні, навіть роздягненим у ліжку. Вона також відповідала взаємністю, час від часу питаючи поради щодо хлопа, з яким зустрічалася в Боровому. Так я в цих листах мало не одружився, але про мене згадав військкомат і прислав повістку, щоб я явився, як Ісус народу, 18 жовтня 1984 року державі борг віддати. В магазині, пам’ятаю, борг мав за «Стрілецьку», яку я любив за її неміцний градус, що давав змогу після посиденьок спати вдома у ліжку, а не там, де пив, а перед державою не пам'ятаю.

Написавши чергового листа із запрошенням на «проводи» до армії, я так і не діждався відповіді й причини, чому вона не змогла приїхати. Але що поробиш: з нею чи без неї, а до армії треба було йти, тим паче, що проводи ніхто через таку причину не скасовував.

Друзів та подруг прийшло багато — стільки, що заповнили кімнату в хаті і «шалаш» надворі. Прийшли навіть ті друзі, яких я не знав і ніколи не бачив. Кожна дівка, котра прийшла мене проводжати, пов’язувала на мене кольорові стрічки, які майоріли на вітрі. І перед тим, як сідати за стіл, мені вже заздрили всі півні в селі, бо куди їхнім хвостам до моїх різнокольорових стрічок!