розділ 18

Працювати було не дуже тяжко, спринтерські пробіжки до «Берізки» та анекдоти, приколи усілякі, звеселяли і підбадьорювали дух. Правда, працював не довго, бо навесні отримав повістку до військкомату. Колись ТЦК не було, і в мирний час не було кому їздити до кожного призовника, щоб підвезти його до військкомату на бусику, тому повістки отримували поштою. Там мене роздивилися з усіх боків, помацали за те «святе», заглянули в с-ку і вирішили, що з мене може вийти непоганий шофер, тож запропонували навчатися цьому ремеслу в Дубровицькому ДТСААФ. Звісно, я погодився, бо ж навчатися легше, ніж працювати, тим паче, якщо держава тобі за це ще й платить твою зарплату.

Три місяці в ДТСААФі пролетіли швидко, але відбулося і запам’яталося багато чого. Поселилися ми четверо на квартиру до баби Американчихи, по вулиці Шевченка. Чому її так дражнили, не знаю, людина була добра, за кімнату брала небагато — 3,50 крб., якщо не зраджує пам’ять. Зручності були непогані, а саме класне те, що за самогоном не потрібно було нікуди бігти — в неї і купували.Самогон був не такий, як продавали в нашому селі, а суттєво міцніший.

У нас же як розмішували самогон? Спиртомірів у магазинах тоді не продавали, як тепер, тож перевіряли на смак, або на кшталт запалювання. Вважалося, що та горілка, що пролита на столі запалюється від сірника, має належний градус міцності. Тож, зазвичай, це було так: у відро вливали «первак», потім «середню», а за цим домішували «послід», кожен раз перевіряючи, чи запалюється від сірника.

Під час розмішування батьком з матір’ю самогону з кухні до нас у кімнату майже кожен черговий раз було чути такий діалог:

— О, міцна. Бачиш, як горить? Полум’я синє-синє, і он аж капає полум’ям на підлогу, — каже батько.

— Значить ще дуже міцна, треба ще добавити «посліду», — констатує мати і хлюпає до відра «послід».

— Ну, ще горить, але вже не так. Може хватить? — робить висновок батько і для підтвердження своєї думки ще й дегустує, — все, Ганно, горілка міцна, хай така і буде.

— Я ще трохи лину, більше ж буде? — не в силах перебороти жіночу скупість, додає до відра ще трохи «посліду».І тут через хвилину мовчання…

— Хватить, курво, лить той «послід»! Вже не горить, не пече, а тільки смердить в роті! Всю горілку знову перевела! Уб’ю, гадість! — і понеслося з кухні.

А в Американчихи самогон був градусів за п’ятдесят, тому після святкування уродин одного нашого товариша ми, як колорадські жуки після дусту, попадали хто де. Хто менше випив і міцніший був, доліз ще до ліжка, я в садку так і примостився, де пиячили, а ще один дружок в туалеті зі спущеними штанами так і спав, доки не проспався. Був ще, правда, й четвертий, але він десь зник, бо йому стало зле і він пішов до туалету, а там — «closed», там вже солодко спали. Тож він пішов далі, бо ж соромився при всіх показати, чим закусював горілку, наче ми не бачили. І так заховався, що й сам не міг потрапити назад, бо поки він спав на тому місці, де повертав землі те, що виросло на її полях, вже була ніч. На світанку, коли ми раптово прокинулися від гучного стуку в двері, нам було дуже тяжко з будуна впізнати виваляного в грязюці, змішаною з наслідками блювання, свого товариша всього в собачих реп’яхах.

Після цього я зробив для себе висновок, що чим більший градус в алкоголі, тим цікавіші пригоди і міцніший сон після них. А ви вже самі собі вирішуйте, який напій краще пити.

Навчання на шофера, а не на водія, як тепер кажуть, проходило як і подобало в ті часи. Вивчали ПДР, теорію, водіння, як зламати щось в автомобілі і як потім його полагодити. Теорія та ПДР мені давалися трохи легше, я відповідав на відмінно, за що навіть грамоту отримав, а ось водіння давалося трохи важче. Я стажувався на вантажному автомобілі ЗіЛ-131, і якщо поставити мене поряд з ним, то ми виглядали, як «Слон і Моська». Їздити за кермом такого звіра було страшнувато, бо кожний раз боявся на когось чи на щось наїхати, чи зачепити щось та проволокти за собою.Плюс ще збоку неспокійний інструктор, який кожен раз вказував мені на помилку кулаком у стегно моєї правої ноги. Синці, пам’ятаю, не злазили місяців зо два.

Але і я раз його провчив, а було це діло так: одного разу, коли він підхопив непоганий калим — повезли ми паку шиферу геть аж на хутір біля села Золоте. Поїхали тоді не на ЗіЛу, а на ГАЗ-53, щоб не так кидатися у вічі працівникам ДАІ.Дорогою туди моє стегно мене просило: «Краще не помиляйся». Я від хвилювання і напруги, а плюс ще літній день, був весь мокрий, хоч викручуй. Дорогою я ще застряг у піску і двигун заглух. Хотів було запустити його стартером, але отримав чергового стусана і наказ заводити вручну «кривим стартером».Я взяв цей інструмент, вставив в отвір, поєднав з храповиком, завертів ним, як тільки міг. Вертів я так з добру хвилину, а двигун не запускається. Я вже вимотався з сил так, що не міг прокрутити колінвал, тільки тоді він сказав:

— Досить! Сідай у кабіну, запускай стартером, а то тут до ночі стирчати будемо.

Коли я сів, то побачив, що запалення вимкнено, а я ж добре пам’ятаю, що його ввімкнув, як виходив. «Ну, гаразд, — думаю, — поїхали».

На хуторі жила старенька бабуся, не знаю, чи сама, бо вивантажувати шифер нам довелося вдвох, більш нікого не було. Після роботи бабуся нас запросила до столу, де розлігся заскорілим боком домашній буханець, червоніли шматки мацика та світився слоїк білосніжного молока, поміж цим всім їдлом вишкірив свої зубчики ще й часничок.

 Я такої смачної їжі до цього, мабуть, ще не їв, тож уплітав за дві щоки, запиваючи цю смакоту молоком.Апетиту мені придавав не тільки голод, а ще й виснаження, яке я отримав, працюючи «стартером» по сумісництву в ГАЗ-53. Мій інструктор теж не лінувався їсти, правда, молока не пив, а видудлив цілу пляшку горілки, яку бабуся поставила на стіл.

Після такого обіду моя голова стала трохи розумнішою, і там, в очікувані слушного моменту, затаїлася ідея, як провчити інструктора за те, що влаштував мене тимчасово «стартером».