розділ 17

На другий день вранці мені повідомили, що я буду працювати помічником монтера залізниці у вантажному цеху. Половина робочого дня була витрачена на працевлаштування та отримання спецодягу, бо ніяк не міг знайти завідувачку складу, а інша половина – на знайомство з робітниками цього цеху та інструктаж із техніки безпеки.

Наступного дня на роботу я прийшов строго за інструкцією – з торбою в руках, в якій радісно відгукувався своїм хлюпанням літровий слоїк самогонки в обіймах ковбаси, щоб, крий Боже, випадково не розбився по дорозі. Не знаю, як тепер, а колись «вступне» на роботу було обов’язковим ритуалом, бо інакше і робота не робитиметься, і не знатимеш, куди дівати зарплату, коли отримаєш.

Гарно поснідавши, приступили до праці, навантаживши на ручну дрезину декілька шпал та інструмент, подалися на «перегін» ремонтувати колію. Під час вантаження майстер помітив, що в мене ще слабкі ноги для такої роботи, бо коли я звалював на плечі просяклу креозотом шпалу, що перевищувала чуть не вдвічі мою вагу, вони починали вібрувати.

— Кожен раз під час обідньої перерви будеш робити спеціальні вправи, щоб ноги стали сильнішими, — давав майстер мені додаткові розпорядження. — Які такі вправи? — зацікавився я. — В обідню перерву я розкажу, а зараз хутко на «перегін», поки начальник цеху не помітив, як ми смачно поснідали, — скомандував він, і ми штовхнули навантажену дрезину в напрямку перегону.

Під час обідньої перерви й почалося моє тренування ніг: потрібно було чимшвидше збігати до Томашгорода в кафе «Берізка» за естафетною пляшкою спиртного. Я, звісно, старався щодуху пробігти цю дистанцію, бо вже мав досвід з інтернату, що вільного часу завжди мало. Обідня перерва надавалася ж не тільки, щоб пообідати, а ще й для того, щоб встигнути розказати та послухати якнайбільше анекдотів чи кумедних історій. От одного разу під час таких побрехеньок за обідом майстер розповів історію про машиніста паровоза ще в далекому минулому.

Було це, зі слів майстра, взимку, ще коли на станції працював паровоз для сортування вагонів. Машиніст сидів в кабіні і чекав на команду диспетчера та дозвіл семафору, щоб рухати до вагонів. Але диспетчер не міг дати команди, бо стрілочник, який пішов розчищати стрілку від снігу на ту колію, де стояли вагони, ще не доповів про виконану роботу. Машиніст чекав, диспетчер чекав, а стрілочник виконував свої обов’язки. Машиніст паровоза, звісно, міг чекати скільки потрібно було, але його організм стільки чекати вже не міг. Вчорашня «вечеря» наполегливо просилася вийти та подихати свіжим повітрям і щосили напирала на задній прохід.

«Ні, так можна й луснути від такої напруги», — подумав машиніст і вискочив із кабіни, присівши між зчіпкою паровоза та вагона, щоб полегшити свій стан, розраховуючи на ще темний зимовий ранок.

Звісно, хто ж в таку темінь щось розгледить, але ж не стрілочник, котрий саме повертався на доповідь про виконання своїх обов’язків з лопатою в руках. Людину, котра призвичаєна працювати в темряві, оголений зад машиніста мало не засліпив. Відразу зрозумівши, що то за дійство коїться, він не розгубився і вмить підставив лопату, бо ж все одно потім прибирати. Прийнявши потуги машиніста, жбурнув наслідки чим подалі та й пішов до диспетчера.

Машиніст, нічого не підозрюючи, бо робота механізму паровоза заглушила зайві звуки, зробивши свою справу, заправився і оглянувся, щоб переконатися, чи вся «вечеря» вийшла, чи ще щось лишилося, оторопів.

«Як це? Що за дива? Куди ж поділося?» — засипав він себе питаннями, вдивляючись в білу снігову скатертину, на якій від «вечері» навіть і не «пахло». Він не міг повірити своїм очам, бо дуже чітко пам’ятав і відчував сам процес, тому дістав сірники та ще й підсвітив. «Дивно, слід від сечі є, а справи не видно... а може?» — і він шпарко заходився розщібувати штани. Обнишпоривши спіднє і нічого не знайшовши, згадав за роботу та й піднявся до кабіни паровоза, бо саме в цей момент черговий по станції вже подавав сигнал, що дозволяв рух.

Стрілочник тим часом вже встиг похвалитися іншим працівникам, що він не тільки стрілки почистив, а ще й прибрав за машиністом. Хлопці, нареготавшись, розійшлися до праці.

На обідній перерві, коли до кімнати увійшов наш герой, хлопці стали імітувати, що ніби щось смердить лайном у кімнаті. Кожен з них заглядав на свої підошви, чи не вступив бува ненароком. Машиніст побагровів і, не сказавши ні слова, вискочив із кімнати, а всі крадькома за ним – до привокзального туалету. Той бідолаха знову ретельно перенишпорив своє спіднє, ще й для впевненості й в кишені позаглядав, чи бува туди не потрапило. Хлопці зі сміху чуть не луснули, але щоб себе не видати, тихцем розбіглися по своїх справах.

Машиніст у розпачі вийшов з туалету і до кінця робочої зміни не випускав з голови питання: «Куди ж воно в холери поділося?» З цією думкою він і пішов додому, прихопивши з собою аромат паровоза, який накопичився в його одязі. Колишній паровоз, скажу вам, то не сучасна комфортна техніка з кондиціонером. Там дим, чад і кіптява проникали аж до п’ят. Тож як тільки він увійшов у будинок, то дружина зустріла його з усмішкою, промовивши:

— Фу, ну й смердить від тебе, — чим і спровокувала нервовий зрив. — Смердить?! А де воно, скажи мені, ділося?! Де воно, що смердить? Га? — він швидко поскидав з себе одяг і голяка істерично перетрушував його вигукуючи, — бачиш — немає, і тут немає. Що, воно по-твоєму поза шкірою пішло?

Жінка заклякла, як стовп, з виряченими від ляку очима, її губи ледве рухались, шепочучи молитву. А потім, зібравшись духом, стала його благати випити горілки, вирішивши, що у нього якась гарячка і, можливо, геть біла. Таке жінчине прохання збило його з пантелику, бо це було ще одне диво, яке сталося за цей день, і він заспокоївся.

Після такої історії мені ще раз довелося пробігтися до «Берізки», бо ж висміяли геть усе, що випили.