розділ 14

 Правда, був ще один прецедент, який спонукав мене заснувати вихідним ще й понеділок. Десятий клас це, як кажуть: «вже й не дитина, але ще й не мужик». Це так кажуть, але ж ви в такому віці чітко усвідомлюєте, що знаєте вже все, і все вам дозволено, тим паче, якщо ваші друзі старші за вас. Тож, засиджуючись з ними у вихідні за картами та пляшкою аж до приходу самої Аврори, було важкенько в понеділок йти до школи. Але якось йшов, бо ж моя Еврика, так само, як і я, Бог її знає, де швендяла і до мене не приходила.

 Пам’ятаю, першим уроком була історія, і викладав її тоді в нас не хто-небудь, а сам О. М. Смольський, і в акурат це був понеділок. Сиджу я ото собі, слухаю, як Іван Мазепа разом Карлом ХІІ Петру І дулі показували, та й згадую, де це я допустив стратегічну помилку в картах, що мені під ранок «пагони» присвоїли. А сонечко пригріває зранку, а я сиджу біля вікна, такий втомлений, невиспаний, слухаю, слухаю… і сниться мені сон, що я разом з гетьманом Мазепою тицяю дулі царю-реформатору всія Русі. А Петро І так і пре на нас, і ми нічого не можемо вдіяти. Дивимося на нашого союзника Карла, а він сидить зі зламаною ногою і не ворушиться. Ми кинулися до нього, може, людину контузило дурістю Петра? Підбігаємо, а він сидить з заплющеними очима і хропе. І тут Іван Степанович, як закричить голосом Олександра Миколайовича: «Він спить!»

 Прокинувся, всі в класі доходять зі сміху, а наді мною стоїть Смольський червоний, як буряк, з виряченими очима. Ні, ну такий сон перервав. Може, ми з Мазепою і виграли б ту баталію, і Україна зараз процвітала б, і всі щасливі були б… ех, через вчителя історії програли.

Перетерпів я, звісно, той крик, сміх та сором і зробив висновок на майбутнє — щоб більше таке не повторювалося, то потрібно вибрати щось одне: чи по неділях покинути грати в карти допізна, чи по понеділках не ходити до школи. А так, як я вважав себе людиною недурною і старався не обтяжувати своє життя та не створювати самому собі проблем — перестав ходити по понеділках до школи. Граючи в карти, можна хоч «пагони» отримати, а в школі шо? Он скільки дуль Петру І натицяв, а з мене тільки посміялися.

 Час летить швидко, тож не встиг я забути битву під Полтавою, як довелося здавати іспити. Ви, звісно, думаєте: що я міг знати на тих іспитах з таким ставленням до школи? Помиляєтеся, я ж не дурень, і доля мене сильно не пестила, тож встиг все таки трохи підготуватися без репетиторів і атестат отримав переважно з четвірками.

 На випускний я не пішов, бо хотів потрапити на цю урочистість до своїх інтернатівських однокласників, але не судилося. Мобільних телефонів на той час ще не було, а листа, якого я послав до однокласника, повернули назад, бо поки він дійшов, то той уже зустрів сонце, витверезився та й подався додому. Так, що я схід сонечка не зустрічав, зате гарно виспався, бо вирішив нікуди не вступати, а відразу шукати роботу. Навіщо ж тратити чотири-п’ять років свого життя, щоб отримати вищу освіту, якщо потім все одно будеш шукати роботу, де гарно платять і, щоб можна було ще щось закалимити.

 Шукати роботу сам не пішов, а покликав із собою свого дружка — Володьку. На кожному заводі (в нашій місцевості купа каменедробарних заводів) нас радо зустрічали, хвалили наше прагнення працювати, але роботи для нас — неповнолітніх – не знаходилося. Ніхто, бачте, не хотів таких працівників, що прирівнювалися до вагітних жіночок, брати на роботу та ще й відповідати за їхнє здоров’я. Тож, коли на черговому заводі у відділку кадрів замість відмови в нас запитали: – А ким ви хочете працювати? Я від несподіванки серйозно відповів:

• Я – директором цього заводу, а Володька нехай буде моїм замом. Знаєте, при такій посаді хочеться мати довірену особу.
• — А що ж робити з директором цього заводу, який на даний час знаходиться у себе в кабінеті? — не розгубилася кадровичка і взяла слухавку та набрала номер, — Володимире Пилиповичу, тут два підлітки хочуть до нас на роботу влаштуватися… Ну, один хоче на ваше місце, а іншого пропонує на посаду Сергія Івановича… Так. Зрозуміла, добре, — і поклала слухавку. Я трохи збентежився від почутого, бо не міг повірити, що ось так просто можна стати директором заводу. — Зайдіть спершу до директора. поки він ще на місці.
• Заходьте, хлопці, — запропонував нам Володимир Пилипович, після того, як ми з його дозволу прочинили двері.
•  Добрий день, — як належить, привіталися ми.
•  Добрий, то котрий з вас хоче мене роботи позбавити? — з доброзичливою посмішкою запитав директор.
• Вибачте, то я з пересердя так пожартував, — став виправдовуватися я, бо питання стосувалося мене. — Розумієте, шукаємо цю кляту роботу, ходимо від заводу до заводу, а ніде й не беруть. Ось так до жартів і дійшли.
• Мені на заводі не жартівники потрібні, а робітники: дорослі, сильні, здорові і з спеціальностями. А ви, я прошу вибачення, хто за фахом? Який учбовий заклад закінчили?
• Школу.
• Школи замало. Треба ще спеціальність хоч якусь здобути, щоб на заводі роботу знайти. Так що ідіть спершу вивчайтеся на водіїв, слюсарів, малярівштукатурів, а вже потім до мене.
•  А без спеціальності хіба не можна будувати соціалізм до світлого майбутнього? — пробую я все ж таки працевлаштуватися. — Нам — комсомольцям – казали, що для нас всі шляхи відкриті, і будь-яка робота по плечу.
• Ось і їдь в райком комсомолу, нехай вони там тебе і працевлаштовують. А я вас закликав до кабінету, щоб глянути, хто ж такий наглий у такі юні роки. Так що. до побачення.

І то, знаєте, як у воду дивився, бо ми в невдовзі знову побачилися в тому самому кабінеті. Кинувши мені ту фразу: «Ось і їдь у райком комсомолу…», він навіть і не підозрював, що в мене є така подруга як Еврика, бо вона мені відразу й порекомендувала сісти на попутку в напрямку райцентру. Володька чомусь не захотів разом зі мною їхати, а я все ж таки того дня постукав у двері секретаря комсомолу. Виклавши йому свою проблему з працевлаштуванням, присмачивши її ревним патріотизмом до УРСР, мовляв: «Бачте, в мене є бажання побудувати комунізм, щоб було кожному за потребою, від кожного по можливості, а мені не дають». Вислухавши мене, секретар комсомолу промовив:

• Я вірю вам, ви точно збудуєте комунізм, поки ми тут будемо з комсомолками забав… гм… за вас кулаки тримати. На якому заводі хочете працювати? — На Томашгородському КДЗ, якщо, звісно, можна? — попросився я до Володимира Пилиповича, бо, як же піти до когось іншого, якщо він мені таку ідею з райкомом підкинув. — Звісно, можна, ви їдьте працевлаштовуйтесь, а я тим часом зателефоную директору цього заводу.