розділ 12

    Про життя в інтернаті я можу згадувати вічно, але це недоречно, бо ж те життя на місці не тупцялося, а йшло, задерши голову, вперед. І як я вже писав вище — це життя хотіло волі, а в інтернаті її мало хто бачив. Може, соромилася та й на очі не показувалася? Не знаю. Знаю тільки те, що мені вельми кортіло з нею побачитися, тому після того, як ми відпровадили до армії мого старшого брата Гришу, я твердо вирішив залишити інтернат на законних підставах. По-перше — потрібно було комусь допомагати матері, бо всі хлопці на той час були в інтернаті, а по-друге — звільнилося ліжко, бо у великій сім’ї завжди хтось спить краще за інших.

 Після зимових канікул я відразу пішов до Івана Васильовича з проханням — звільнити мене достроково, як то кажуть, за власним бажанням. У ті часи людина, що закінчила вісім класів, вже сама мала право обирати (згода батьків вже не мала значення) свій шлях у житті. Вислухавши моє прохання, директор з щирою цікавістю запитав:

 — І куди ж ти зараз підеш? В ПТУ чи в технікум не візьмуть, бо вже перше півріччя закінчилося, а на роботу ще замалий.

— А я вдома буду ходити до школи, в сусіднє село. Там також десятирічка є.

 — То яка ж різниця, навчайся й далі в нас. Закінчиш школу, вступиш до інституту, ти ж непогано навчаєшся.

 — Дякую, але я краще вже вдома довчусь, —я вже твердо тримався за волю, яка мене солодко манила.

 — Ну, воля твоя, — сказав Іван Васильович, давши розпорядження своїй секретарці підготувати мені належні документи, а я з радістю чекав на них, бо ж воля тепер була «моя», і нарешті міг залишити цю школу-інтернат.

 Відразу по приїзду, на другий день, я з цими документами стояв у кабінеті директора Томашгородської середньої школи, але вже не через дефіс інтернат. Пан Олександр Миколайович Смольський крізь окуляри розглядав надані документи, задаючи мені якісь банальні запитання, на які я так само банально і відповідав.

 — Гаразд, будеш навчатися в 9-Б, зараз цей клас у математичному кабінеті на уроці з геометрії. Це на другому поверсі в кінці правого крила школи, — вказавши мені напрямок у світле майбутнє, Олександр Миколайович дістав з пачки цигарку «Біломорканал», запаливши її, солодко затягнувся димом, давши мені зрозуміти, щоб я вже йшов, бо в нього перекур.

Кабінет математики я знайшов не відразу, бо поплутав свої ліві-праві «крила» з шкільними і пішов не в той бік. На щастя, мене наздогнав хлопець мого віку і запитав:

 — Ти новенький?

— Ну, наче так, — оцінив я себе в свої п’ятнадцять з хвостиком років, переконавшись, що ще не старенький.

— В 9-Б?

 — Ну..

— То ходи за мною, будемо вчитися разом, — сказав він, а згодом по дорозі до класу додав, — мене звати Володя, прізвище — Попок.

— А я — Валера Тимощук. Радий знайомству, — і ми потиснули одне одному руку, як і належить мужикам.

 Коли ми зайшли до класу, то вже йшов урок і всі сиділи гарно й тихо, а вчителька стояла спиною до учнів і розділяла бісектрисою кут катетів на дошці. Я, як людина ввічлива, не став заважати їй проводити процедуру ділення кута, тихенько пройшов за Володею і вмостився з ним за партою на «гальорці». Але вчителька, що згодом відрекомендувалася — Розою Іванівною, все ж таки замітила наш тихий прихід, повернулася і промовила:

 — Не знаю, як там було в тій школі, де ти навчався до цього, але в нас, коли заходять до класу, то з вчителем вітаються.

— Вибачте. Добрий день. Просто, я не хотів вам заважати креслити бісектрису, щоб, крий Боже, неправильно розділили кута і не образили одного із катетів, — в класі вибухнув сміх.

— Ану, тихо! — гримнула вона на учнів, і, як тільки настала тиша, продовжила, — я бачу, що ти вже в цьому обізнаний, то, може, ви вже проходили цей матеріал?

 — Так, проходили, — кажу в надії, що вона мене залишить в спокої. Але не тут це було, бо вона відразу викликала мене до дошки.

— То іди сюди і розкажи всім, як за даною формулою вирахувати площу кожного трикутника розділеного бісектрисою?

 — Ну… — затягнув я паузу, бо насправді не знав, як вирахувати так, щоб катети не посварилися, — ну, ми то проходили цей матеріал, але я пройшов повз нього, бо якраз переводився в цю школу, — в класі знявся регіт, який Роза Іванівна не могла відразу вгамувати, а я зрозумів, що в цій школі далі буде ще веселіше, бо ж не встигну щось сказати, як уже сміються.

 Підручники, які мені видали в шкільній бібліотеці, я зв’язав паперовим шпагатом і поніс додому, а згодом придбав сумку «через плече», в якій і носив їх, то до школи, то зі школи. Тут у порівняні з інтернатом був «мінус», бо там підручники завжди знаходилися в класі під партою, але отриманий такий «плюс», як вільне пересування — «куди хочу, туди й кочу», перекреслював цей «мінус». А перекреслений мінус це вже плюс, ставав вже не таким обтяжуючим.

 В інтернаті ми, звісно, також носили підручники, але виключно тільки ті, до якого кабінету йшли на урок. Але ж посудіть самі, пересуваючись від кабінету до кабінету шкільним коридором, цигарку в зуби не візьмеш, бо ж не етично виглядатиме, а ось йдучи по дорозі з Крутої Слободи до Томашгорода… то за цей час можна так насмалитися, що аж блювати підверне. І ось одного разу викликає мене вчителька фізики Юля Василівна до себе з щоденником, щоб вліпити двійку за те, що я просидів вдома і не вивчив закон Ома.

Ой, вибачте, шановне панство, згодом я продовжу цю розповідь, а зараз хочеться декілька слів сказати про Юлю Василівну. Це була така симпатична жіночка на свої роки, чимось схожа на лисичку. Вона володіла голосом, який звучав нотами з високої октави, особливо в роздратованому стані. А дратували її переважно хлопці з нашого класу, бо всі були з села Сехи, окрім мене. Вона їх не любила за те, що вони всі ходили до школи не тільки без портфеля чи сумки, а навіть без підручників. У них був один загальний зошит для всіх предметів, який вони носили за поясом. Аргументували вони такий підхід тим, що мовляв: «Навіщо носити на кожен предмет окремий зошит, якщо для цього розумні люди придумали — загальний?». Правда, в класі було ще три хлопа, що ходили з повним комплектом підручників та зошитів до школи: це два відмінники і я. Ті двоє носили підручники, щоб вчитися, а я, щоб люди бачили, що йду до школи чи зі школи.