розділ 11

 Сьогодні зранку глянув у вікно, а там диво на дворі — сніг випав. Небагато, правда, але все ж таки випав, та ще й взимку, бо вже пішли такі зими, що дітям потрібно роз’яснювати, що таке лижі чи ковзани. А колись, пам’ятаю, пані Зима приходила і вмощувалася на квартирування ще на жовтневі свята (сьоме листопада в радянські часи), а на святого Михайла вже доводилося розгрібати кучугури, щоб на вулицю пройти.

О, згадався один зимовий випадок у школі. Зараз взимку не часто можна побачити, як діти бавляться на ковзанках, бо ж причина відома — ні снігу, ні морозу. А колись… колись цього добра було навалом, тож, як тільки випадав перший сніг — з’являлися і перші к о в з а н к и . Вони були повсюди, де ступала нога інтернатівця. Біжиш на стадіон, то по дорозі спочатку ковзаєшся по прямій, а потім з горба, бо стадіон розпластався значно нижче, ніж школа. І ти зі всього розгону і донизу на шаленій швидкості… еге-гей, розійдись! Раптом, дзвінкий резонансний звук від металевої опори турніка зупиняє тебе, і, як зумер, нагадує, що саме раз до лоба прикласти сніг, щоб не виросла на ньому «шишка».

Ці ковзанки трохи дошкуляли керуючому персоналу та вчителям школи, бо їм, мабуть, було соромно ковзатися на дупі перед учнями. Особливо ненависною була для них ковзанка на підйомі до спальних корпусів і туалету, бо вона була наковзана майже по всій ширині проходу, і обійти її, чи забратися на верх було ще — «треба подумати». Тому за наказом директора завгосп ці ковзанки періодично посипав сіллю. А для нас це був квест, який додавав нам гонору та нагороду за його проходження, бо, повертаючись назад, ми вже доїжджали аж до самих дверей школи. Бувало, деякі так сильно розганялися, що старалися вхопитися за ручку дверей, щоб не проїхати повз та не пропустити уроки, бо потім спробуй доведи, що то все через ковзанку.

Ось, одного такого гарного, сонячного дня на великій перерві, після другого сніданку, ми гуртом з хлопцями кинулися до туалету, бо терпіли. Пройшло аж два уроки, як не було перекуру, а тим більше після прийому їжі. Пам’ятаєте, як колись курці любили казати: «Послє вкусного обєда, по закону Архімєда, чтоби жиром нє заплить, нада срочно покуріть». А нам вже у восьмому класі хотілося мати атлетичний вигляд, щоб подобатися дівчатам, тому і старалися спалювати лишній жирок як спортом, так і цигарками, щоб було надійно.

 Тож, поки ми в туалеті насолоджувалися, як колись казав Іван Васильович: «… подвійною насолодою», – розраховуючи, що швидко доїдемо ковзанкою до шкільних дверей, то сонце, сіль і наказ директора за лічені хвилини зробили свою роботу. На самій вершині підйому наша «швидкісна доріжка» розтанула до чорного асфальту. А хто про це знав? Я ні, Сай також, а тим паче Сашко Мусієвич, бо він майже на кожному уроці доводив вчителям, що нічого не знає. А ще він відрізнявся від нас м’якшою статурою, тому старався бігати швидше всіх, щоб виглядати, як Аполлон, бо ж скільки тієї служби в армії після школи, як настане пора женитися.

 Одним словом, Сашко відразу після перекуру рвонув, як файний спринтер до школи, а ми за ним, бо дзвінок, що долинув до туалету, прозвучав не для вчителів, а для нас. Коли Сашко добіг до самої ковзанки, ми зрозуміли, що він і справді нічого не знав, бо почав спуск завчасно ще на самій вершині. А там вже розтало і чорний асфальт з радістю схопив його за ноги, бо був вже геть не с л и з ь к и м на вимогу директора школи, тож хлопець «щучкою» полетів туди, де ще було слизько.

 Саме в цю хвилину на траєкторії спуску Сашка —мордою вниз, і опинився сам знищувач ковзанок — наш дорогий директор Іван Васильович. Він акурат вийшов зі своєї квартири, що знаходилася в крайній частині лівого крила школи. Мусієвич на швидкості врізався йому під ноги, і довіз його аж до самісіньких дверей школи на собі. А директор, я вам скажу, вже, ой, як давно оженився, тож своєю атлетичною статурою зовсім не переймався. Не знаю, як Сашко витримав такий вантаж, але якось довіз. Ще, правда, схопився і позбирав всі папери, що порозліталися з теки, яку Іван Васильович тримав у руці, перед посадкою в «таксі».

 Ні, от скажіть —нормальна людина, мабуть, подякувала б, за такий сервіс доставки на роботу? Уявіть собі, до самого входу до школи… іди собі та й працюй, виконуй свої обов’язки, а він замість дяки його за вухо і сварити. На таке свавілля ми не могли дивитися, тому пройшли повз, не дихаючи, бо після однієї з «насолод» ще несло тютюном, і наші вуха це інтуїтивно відчули.

 Після уроків Мусієвичу, не знаю чи урочисто, але вручили до рук плішню і змусили повністю здерти зі світу Божого нашу зимову розвагу. Можна сказати, розвагу, якій ми виділяли найбільше часу, бо ж уявіть: збігав до туалету — назад з’їхав, пішов перекурив — до школи з вітерцем, зі спального корпусу вийшов — е-ех, і вже біля дверей школи. Таку привілею знищили. Але, як подумати та зробити логічний висновок, то директор сам винуватий. Ну була собі ковзанка, хай би й була, поки весна не прийшла б, ми тоді й самі перестали б ковзатися по ній. Ні, сіллю здумалося йому посипати… ось і сам прокатався. Недалекоглядний, мабуть, був.