розділ 10

 Не знаю чому, але найбільше в своєму житті згадую роки, що провів в інтернаті. Правда, не буду брехати, що там мені хотілося бути, бо завжди мріяв якнайшвидше вирватися звідти. Обмеження прав на вільний особистий простір важким тягарем гнітило душу, що жадала волі. Звісно, ті підлітки, що проживали біля своїх батьків, також не були вільними птахами і підкорялися їм, але то батькам — рідним людям, котрі дали їм життя. А мені читали нотації, били запотиличники, дерли по голові «грушки» зовсім чужі люди, до деяких я вже тоді культивував ненависть.

 Був у нас такий собі вчитель праці — Степан Андрійович, який час від часу замінював вихователів у разі їхньої відсутності з різних причин та обставин. От на нього я спокійно дивитися не міг, бо як тільки він мені потрапляв на очі, в мені прокидалася страшенна ненависть і лють. Чесно признаюся, цю людину я мріяв позбавити життя. Чую, як читач вигукує: «За що!?». Звісно, тепер дивлячись з вершини прожитого життя, це все виглядає трохи кумедно і недоречно, але тоді мені здавалося, що було за що.

 Перший випадок, після якого я озлобився на нього, це було побиття. Навчалася в нашому класі, тоді ще в п’ятому, така собі дівчинка Лариса. Поводилася вона як хлопчурка, тому що завжди старалася водитися в хлопчачій компанії і не погано грала у футбол. Не пам’ятаю на якому саме ґрунті, але між нами виникнув конфлікт і я послав її, обізвавши при цьому «приємними» словами. А вона видно їх не проковтнула і, заскочивши мене зненацька, такого пенделя мені вперіщила і прямо в куприк, що аж в очах потемніло. Я відразу зрозумів, що вельми багато дала і кинувся за нею, щоб хоч трохи віддати. А вона, бестія, така прудка була, що не наздогнати. Я за нею, а вона в дівочий корпус, знаючи, що мене туди не пропустять. Але не на того натрапила, бо я, не збавляючи обертів, вскочив за нею, що пружина навіть двері не встигла зачинити за нею. Як на зло, тоді черговим вихователем у дівочому корпусі був цей Степан Андрійович. «Ти куди? Ану, стій!» — почув я його команду десь вже позаду, але ж як тут зупинишся, якщо ти вже ось-ось як хапаєш її за патли.

 Одним словом, схема інерційного руху була така: Ларису зупинив куток кімнати, до якої вона забігла, я зупинився ляпасами по ній, а Степан Андрійович спинився, щоб вперіщити мені в голову з такою силою, що я відлетів і впав посеред кімнати. Правда, не знаю, що саме його так розлютило, чи мій непослух, чи те, що я не встояв від його удару і впав, бо він не посоромився відгамселити мене ще й ногами. А чого йому соромитися: черевики начищені до блиску, дитина не рідна і ніхто не бачить, бо Лариса вибігла з кімнати десь поплакати.

Пам’ятаю, я ще з добрий місяць не міг ганяти з Ларисою у футбол, бо щось боліло в ребрах, коли починав дихати на повні груди. Звісно, я його зненавидів після цього інциденту, але не настільки, щоб хотіти йому смерті. Ця думка народилася вже в шостому класі, коли він вдарив мене вдруге, і на цей раз у душу. Тілесний біль — це дурниця в порівняні з душевним. Тілесний біль проходить, як тільки перестає боліти, а ось душевні болі ятрять ціле життя, а інколи переходять і в наступне покоління, бо за приниження і образи, від яких потерпіли твої батьки, стає боляче.

 У той час в інтернаті зі мною навчалася у восьмому класі і моя сестра — Наталочка. Що спонукало її тоді залишити інтернат і самовільно податися додому на хутір, не знаю. Може, вирішила, що вже достатньо навчилася і пора вже працювати, не відаю. Факт у тому, що за нею відправився цей самий Степан Андрійович, бо його дружина була в цьому класі вихователькою, і, мабуть, він, як чоловік, взяв її обов’язки на себе.

Після того, як він побував на нашому хуторі, одного разу на підготовці домашнього завдання, він підміняв Катерину Петрівну, йому чомусь спало на думку розповісти всьому класу, як ми там живемо. Не знаю навіщо, але він підняв мене із-за парти і став розказувати про ту бідність, в якій жила наша сім’я. Степан Андрійович з насолодою критикував нашу хатинку, покриту ще дерев’яною дранкою, її убогий інтер’єр, що складався з примітивних речей: стола, лави, декількох ліжок, фанерної шафи та скрині. Відсутністю електрики та страшенною тіснотою цієї хатинки, в якій проживало восьмеро душ, (з нами ще жила бабуся — мати нашого батька). В класі всі з цього реготали, а я стояв, і з моїх очей текли сльози від болю в душі, що мені спричиняв мов розпечене залізо — сором. Ось у той день і поселилася в моїй голові думка помститися йому за це приниження.

На другий день, коли за вчительським столом зайняла своє місце Катерина Петрівна, хтось, хіхікаючи, розповів їй цю вчорашню історію. Вона, звісно, провела бесіду з класом, роз’яснюючи, що убогість – це не відсутність коштів чи достатку, це відсутність доброти, милосердя і співчуття в душі людини.

 Буквально через декілька місяців на Новий 1979 рік ми переселилися в новий чотирикімнатний будинок, побудований в с. Крута Слобода, де вже були (на той час) сучасні меблі, електрика і найголовніше — телевізор.

Звісно, що нині того вихователя немає в живих, бо він вже тоді був в літніх роках, таких, приміром, як я зараз, а може і старшим, але відчуваю, що я йому так і не пробачив той розпечений біль у моїй душі. Я завжди ловлю себе на думці, що шкодую, що так і не наважився йому помститися, особливо, коли хильну лишню чарку. І цей епізод, який я вписав до цієї книги, тому підтвердження.

 Ой, якось сьогодні не смішно вийшло, бо від такого спогаду, хоч би і напнувся, то може щось і вийшло б, але точно не сміх. Але інколи можна і чуть присолити, щоб було смачніше.