розділ 9

Дні проходили, збираючись у місяці, що почергово змінювалися навчанням в інтернаті та відпочинками на канікулах. Бувало по всякому в житті — і добре бувало і кепське місце мало. Були і втечі з інтернату, звісно не так, як в кіно — «Втеча з Шоушенка», але було. Перший раз це, пригадую, в шостому класі, як раз в той самий день, коли я приїхав з зимових канікул.

Справа в тому, що я вже на той час навчався в художній школі, а за те навчання приходилося платити навіть і в Радянському Союзі де майже все навчання було безкоштовним. Не знаю чому, але вже так повелося давніх давен, що художник мусить платити за все: навчання, фарби, кісті, полотна, папір і олівці, а йому за його картини дулю з маком. Мабуть тому, що якась зараза колись ляпнула: «Художник повинен бути голодним!», типу, щоб краще творив. Ось так ці розумники і довели Вінсента Ван Гога до такого стану, що той відрізав собі вухо. Людина з голоду чуть не померла і в паніці не знайшла нічого кращого, як приготувати собі, хоча б миску холодцю. А вони його психом обізвали, проте не посоромилися його картини згодом продавати за мільйони доларів. Хотів про себе розповісти, тут Ван Гог приперся, таке враження що мої спогади живуть в сусідньому селі і проходять повз мене.

Так ось — приїхав я до інтернату і привіз собою плату за навчання в художній школі. А це одинадцять карбованців — немалі гроші на той час. І забув я їх у кишені пальто, яке залишив у роздягальні. На уроці кацапської літератури згадав і попросився вчительки вийти, щоб забрати їх, але вона мені не дозволила. У нашій школі, як і в будь якому закритому суспільстві також були такі люди, які ґвалт, як хотіли до туалету посеред уроків, щоб по дорозі почистити кишені всього верхнього одягу, що був у роздягальні.

Тож, як тільки задзеленькав дзвоник на перерву, як хутко кинувся до свого пальто, але з кишені на мане вже дивилася дуля за одинадцять карбованців. Перша думка, яка стрілила в голову — це те, що мене не допустять, до художньої школи. А малювати, я дуже любив, тим паче, що в мене ця справа виходила не гірше всіх. І така мене взяла образа на ту кацапську вчительку, що не відпустила мене з уроку, що я зненавидів весь той клятий інтернат разом з усіма його мешканцями. Одягнув я мовчки своє обкрадене пальто і щоб ніхто не запідозрив моїх намірів пішов ніби до туалету, а там далі поза старою дровітнею крізь дірку в паркані до Новоставу дизель поїзда чекати.

На пероні в Новоставі проблем не було, бо поїзда довго чекати не прийшлося і в інтернаті ще не спохватилися мене шукати. А ось в Рівному мені потрібно було протриматися цілий день, аж до п’ятої години вечора. На залізничному вокзалі просидіти не вдалося б, бо там постійно вешталися чергові працівники міліції, то ж прийшлося бродити по місту голодному цілий день.

Близько п’ятої години я вже недалечко біля вокзалу ховаючись за спорудами чи густими заростами очікував приходу дизель-поїзда Здолбунів-Олевськ. Як тільки поїзд підійшов і відчинив двері я заскочив у останній вагон і сів так, щоб мене не могли побачити у вікно з перону. Насунувши шапку на очі, я зробив вигляд, що вже давно сплю і ще мені їхати далеко-далеко. Я «спав» і з нетерпінням чекав — коли ж цей клятий поїзд сіпнеться, грюкне залізячам і повезе мене на мій рідний і затишний хутір. Але той вперто закляк на місці і стояв зараза до тих пір поки мене хтось не турнув у плече.

• Агов, козаче, куди їдеш? — запитав мене чоловічий, басовитий голос.
• Додому, — відповідаю чесно двом міліціонерам, що стояли надомною.
• А чому сам їдеш? — не здається ментяра.
• Чому сам, з мамою, — кинувся я за допомогою до брехні.
• А мама де?
• За морозивом пішла, — що сили тримаю брехню за руку.
• Ну, то йдемо з нами пошукаємо твою мамо, — і взяли вони мене не під «білі рученьки» а за комір, як шкідливе котеня та повели до себе в черговий відділок на вокзалі. Хотілося щосили крикнути: «Вовки ганебні!», — але промовчав, бо ж не «коронований» був, і на фраєра не скидався, а «чуйка», що в такому разі моя потилиця отримала б потужне «зауваження», відкинуло цю думку геть.
• Що думав, що не впіймаємо? — посміхався мені мент, який записував мої дані, — та ти в цьому інтернатівському пальто, як «промінь світла в темному царстві», — так, що втечу потрібно планувати заздалегідь продумуючи всі деталі до дрібниць, — повчав мене він, мабуть вбачаючи в мені рецидивіста.

Я з ним на бесіду не вівся, бо чув, що «по душам» розмовляють тільки з прокурором. Та й не до розмови мені було, бо з трьох годин ночі, (в цей час ми вставали, щоб встигнути на поїзд, яким добиралися до інтернату), в моєму роті й макової росинки не було. Я дуже хотів їсти і пити, а ж до больових спазмів в животі. Менти звісно на це не зважали. Їм мабуть і на думку не спало, що я був голодний. Потім вже в дорослому житті, я дійшов до висновку, що в внутрішні органи переважно ідуть працювати ті, хто не любить людей і жадає над ними домінувати отримуючи задоволення від свого верховенства. Тож співчуття до голодного юнака в тій кімнаті де я прочекав дві години на свого вихователя не знайшлося.

Василь Тихонович, що приїхав по мене, як тільки підписав належні папери, відразу повів мене до вокзального буфету, і замовив мені гарячої кави з молоком, канапок з ковбасою та склянку газованої води. Він мене не сварив, тільки запитав — чому я втік. Я розповів йому про крадіжку і про те, як я просився з уроку, щоб цьому завадити, а мене не відпустили. На що він тихо мовив: «Їж, не квапся. Не встигнем на потяг, то поїдемо автобусом. А з вчителькою ми поговоримо». Я їв, бо справді був голодним, але мені чомусь в горлі стало комом. Сльози покотилися по щоці і підсолили канапку з ковбасою. Я заплакав не від того, що втеча не вдалася і мені себе стало шкода в такому положенні, а тому, що мене зрозуміли. Зрозуміла чужа мені людина і проявила батьківську турботу до мене. Так з того часу в мене до сіх пір мокріють очі, коли я спостерігаю акт людської доброти. Так моє серце радіє тому, що доброта ще жива.