розділ 8

Ач, куди затягнули спогади старого діда? Онуки хату захопили і, як цигани, в кожній кімнаті шатра свої поставили, а в нього дурниці в голові роєм літають. Про кохання він згадав… і то, як завжди, невчасно: то мале ще — дурне, то старе вже — і таке саме. Отож-бо, скільки не живи, то розуму в амурних справах не наберешся. Мабуть, треба себе якоюсь справою відволікти, тож піду й полагоджу велосипедика меншому онучку.

Тепер ці велосипедики, звісно, не преміумзабава — цей п’єдестал зайняв смартфон з інтернетом, а от колись щось... і це «щось» було великим. Великим, бо в багатьох сім’ях велосипед був єдиним засобом пересування на колесах. Батько, правда, з цього транспортного засобу насміхався, бо в нього був мопед — «Рига-3». А велосипеду він давав таку технічну характеристику російською мовою, мовляв: «Вєлосіпєд — попа єдєт, ногі нєт». Але ж нам також хотілося на чомусь хоча б тільки «попу» возити, тож на сімейних зборах було прийняте одноголосне рішення — купити велосипед. А в ті часи, як ви пам’ятаєте, все бралося «на виріст», тож купили відразу велосипеда для дорослих.

В той час у попиті були велосипеди «Мінськ», бо вони славилися «легким ходом». Але ми заморочуватися не захотіли і купили «Україну», бо твердо вірили, що Україна колись все-таки буде незалежною.

Гришко, як самий старший, навчився їздити швидко і відразу «на рамі», а мені «Україну» доводилося деякий час просто водити по подвір’ю хутора, показувати всю його красу і «брунькати» собі під ніс. Правда, через деякий час, після нечисленних падінь, здертих ніг, рук і навіть носа, я все ж таки осідлав норовливу «Україну» «під рамою». Щастю не було меж, бо вже можна було «брунькати» і їхати — і не тільки по подвір’ю, а навіть і на посьолок похвалитися.

Старший братко робив набагато кращі успіхи, ніж я, бо вже додумався їздити «без рук». А я ж все переймав від старшого брата, і мені також захотілося спробувати, як то воно — «без рук» їхати. І ось одного разу на посьолку Заверіччя я їхав в тому напрямку, який вказував В. І. Ленін (в кінці центральної вулиці стояв пам’ятник), а назустріч йшли дівчатка. Ну, я звісно, як подобає крутому пацану, який ще їздить «під рамою», захотів привернути їхню увагу до себе «красівого» — відпускаю руль, мовляв: «Дивись, що можу!». Але якщо ти їздиш «без голови», то за руль краще триматися — це я зрозумів, коли вже пробував носом здерти асфальтне покриття.

Біль, гнів і ненависть закипіли відразу. Найбільше розпирав біль, і його негайно потрібно було комусь віддати. Я не знайшов нічого кращого, як роздати його тим дівчатам. Мало того, що я через них проїхався носом по асфальті, так вони ще з цього й реготали. Тому я кинувся до них і кожній дав під с..аку пенделя, щоб швидше йшли додому — бо їхні батьки вже чекали почути, хто їх понабивав. А я чимшвидше чкурнув на хутір, бо в лісі легше сховатися.

Згодом я вже доріс, щоб осідлати «Україну», і з гонором гасав повсюди і «без рук», і «без голови», бо одного разу я знову втрапив в халепу. Я гадаю, що ще хтось пам’ятає ті часи, коли поїзди пахнули ковбасою. Так-так, я не помилився, бо в сезон збору чорниці це було саме так. Люди везли до Києва, Львова, Рівного на ринок зібраний врожай чорниці і торгували нею. А на виручені кошти скуповували ковбаси, бо в сільській місцевості вибір ковбас був не великим, та й той до обіду закінчувався. Тож, коли поверталися назад, то в кожному вагоні було з півтора десятка коробок (плетена з соснової дранки ємність у вигляді корзини, що вміщувала 2-3, а деякі і 4 відра), набитих ковбасами і особливим лакомством — морозивом «Пломбір» у літровому слоїку. В слоїк його пакували, бо пора літня була і воно розтавало. Тоді ми його розливали по кухлям порівну і випивали як молочний коктейль, і були раді, що хоч таке попало.

Так ось, одного такого літнього вечора ми гасали на велосипедах, чекаючи дизель-поїзда, що мав прибути о пів десятої і привезти нам матір з ковбасою, помідорами, огірками і — та-там! — слоїком пломбіру. Аж чуємо, як поїзд гукнув нам «ту-ту», і ми чимдуж покрутили педалі до перону. Колії знаходилися трохи нижче, і до перону потрібно було спуститися зі схилу. І саме в той момент, коли вже поїзд підходив до зупинки, в моєї «України» відмовили гальма, тож велосипед уперіщився в першу рейку, я — в другу, а моя «щучка» (ніж у формі щучки, який розкладався на лезо і виделку) пірнула з кишені аж у канаву за колією. Машиніст різко натиснув на гальма, коробки з ковбасами з радістю посунулися до тамбуру. Якийсь дядько вихопив «Україну» з-під коліс потяга, а я, перемагаючи біль від удару, перекинувся на інший бік, скотившись в канаву за «щучкою», і так там прохолоджувався доти, поки поїзд не від’їхав.

На пероні мати з «горбатою» «Україною» зустрічала мене: мокрого, з порваними штанами та сорочкою, з розбитою губою і з переляканими очима. Як то кажуть: «Со слєзамі на ґлазах». Пломбіру в той вечір не вельми хотілося, бо розсічена губа розпухла, а про коктейльні трубочки тоді ще ніхто не чув. Батько, звісно, як зміг, так виправив «горба» на рамі «України», але то вже була не та «Україна» — вона вже була скалічена.

Велосипедна аварія — то квіточки в порівнянні з мопедною. Ні-ні, я не про батька, він був хвацький їздок. Також любив їздити «без рук» і з ножем, але не в кишені, а з відкритим лезом, тримаючи його в зубах. Так він хотів довести матері, що сиділа ззаду, який він безстрашний, коли п’яний. Я згадав випадок, що стався на посьолку з одним хлопцем.

В того хлопа, здається, Турським дражнили, був якийсь мопед. Де він його взяв — холера його знає. Може, і з металолому зробив. В той час металолом валявся скрізь, так що не тільки мопед, а і ракету зібрати можна було. Звісно, якщо не руками, а головою, бо техніка, я вам скажу, — це щось серйозне. Техніка — вона точність любить. І деренчав він по селу тим мопедом зранку до вечора, бо, як на зло, в той час бензин був дешевше води і його так брали. І ось одного разу той мопед став пищати, як дівка нецілована. Як тільки він хотів припинитися біля друзів, то мопед як запищить, ніби йому щось болить, і Турський їхав далі, боячись йому зашкодити. А люди ж різне думали, почувши той писк. Дехто біг до медпункту, бо похожі звуки час від часу лунали звідти. Чи то медичка комусь укол робила, чи то їй хтось (бо й таке бувало) — не знаю. І ось уявіть собі: підбігли люди до медпункту, а там ні медичці, ні вона комусь укол не робила. «Тьху ти!» — плювалися вони і розходилися до своїх справ. А як взнали, що так пищав мопед Турського, то стали його ганити, мовляв: «Що ти, хлопче, людей баламутиш? Від важливих справ даремно відволікаєш?».