розділ 7

Коли приїхав з осінніх канікул до інтернату, то була якась нав’язлива думка, що я чи щось пропустив, чи щось маю зробити. Трохи довго я ходив з таким передчуттям, аж поки мій погляд не зачепився за одну симпатичну дівчинку з п’ятого класу. Щось тьохнуло в грудях, земля втратила своє тяжіння, і мене потягло до неї. «А на дідька вона мені?» — подумав я і опустився на землю. Але тут, як завжди, знову на виручку прийшла моя вірна подруга — «Еврика».

— Як на дідька?! — здивувалася вона. — Ти шо, сліпий? Так це ж дівчинка! До речі, ще й симпатична. — То й що, шо дівчинка, — викаблучуюся я, типу не в темі. — Ну, а ти хто? — направляє мене Еврика на вірну думку. — Валерка я. — Не Валерка, а Валерій. Мужчина. — Який мужчина?! Я всього-на-всього в шостий клас ходжу, — нагадую я їй і собі, що амурні справи ще не на часі, — та й вона ще шмаркачка. Сама глянь, ще ж нічого не виросло. — Як не мужчина? — запалилася Еврика. — Ти вже цілий рік як цигарки смалиш, а палять тільки дорослі. Так що давай не викаблучуйся, іди знайомся! А те все ще виросте — нібито в тебе там щось вже виросло. В восьмому класі дівка буде, хоч заміж подавай. Тож вхопить хтось інший, а ти залишишся з носом. Запам’ятай: дружину обирати ще з дитинства потрібно, щоб, як будеш женитися, то хоч знатимеш на кому. А то потім, коли вже тестостерон починає протікати, хапаєте не дивлячись — і все життя коту під хвіст.

Тут я вже і здався, бо дівчинка була як цукерочка, чим і підказала, як до неї підкотити. Нашкрябав я в кармані якісь копійки, збігав до магазину за цукерками — та не простими, а «золотими». Колись шоколадні цукерки загорталися спочатку в фольгу під золото, а потім ще у фантик. Вийшло аж чотири штуки. Одну сам зжер, щоб парну кількість не дарувати (бо чув, що то погана прикмета), і підкотив до неї як нащадок Рокфеллера.

— На, це тобі! — даю їй з гордістю дорогі цукерки. — Я не хочу, — бреше вона мені прямо в очі, бо яка ж дурепа від таких цукерок відмовиться. — Бери, бо зараз получиш, — трохи не так строго сказав я, щоб не злякати.

Взяла.

— Ось так краще. То як ти, Оленко, звешся? — починаю я з жартів, бо вже давно знав її ім’я, та й не тільки — в інтернаті ми всі знали одне одного. — Олена Премудра, — зреагувала вона на жарт.

І згодом я зрозумів, що вона не збрехала — дуже розумна була дівчинка.

— Ну, якщо вже познайомилися, то давай погуляємо сьогодні після «підготовки»? — запропонував я.

В нас в інтернаті була така заведенція: перед відбоєм до сну гуляти навколо школи — хто парами, хто з друзями. Тож кружляли, як ті метелики навколо лампочки в темряві. Вона, правда, промовчала, але коли ввечері я до неї підійшов, то не відмовила прогулятися, бо цукерки вже з’їла.

Ось так в моєму серці розквітло перше кохання, яке піднесло мене на ще один щабель всього прекрасного в людині. Але за це прекрасне, як виявилося, потрібно було боротися, бо відразу намалювався суперник з пред’явою. Я людина за природою не скупа і щира, тож надавав йому по морді скільки зміг. Але мабуть не вгодив, бо воно побігло за допомогою до Капрана. Був у нас такий Толик Капранчук, старший на рік за мене. Мене, правда, те, що він був старшим, не лякало (як кажуть, не вперше стикався), а лякало те, що він був псих. Я, правда, також таку кликуху носив деякий період після того, як в п’ятому класі мене вдарив десятикласник. Тоді я схопив його за руку, зубами прокусивши шкіру аж до крові, і як бульдог не відпускав до тих пір, поки мої зуби не розжали ложкою. Але Капран був король психів, бо коли він розходився, то від нього ховалися навіть вихователі і вчителі. Він бив без перебору всіх і всім, що попадало під руку.

Саме в той момент, коли Толик, розмахуючи солдатським паском пряжкою наголо, розігнав всіх моїх друзів (я готувався до цієї «стрілки»), я згадав, що з мене міг бути ще й політик-дипломат. Я добре знав, що мій суперник Змео чимось його підкупив, бо ж з якого дідька Капрану захотілося так психанути. Я відразу підняв руки догори і запитав прямо:

— Капране, що він тобі пообіцяв?

Той спинився, на мить замислився.

— Баночку чорної туші, — відповів він. — Даю дві чорної і зараз, а якщо хочеш, то ще й на вибір кольорової, — запропонував я йому.

Туш перед Новим роком була серйозним дефіцитом, бо всі готували з ватману новорічні костюми і потрібно було чимось їх розмальовувати. А я на той час вже ходив в художню школу, і в кабінеті, де ми навчались, було тої туші як у кота Матроскіна гуталіну — «ну просто завалісь», бо нам доручили оформити спортзал до свята.

— Ти серйозно? — запитав Толик. — За «базар» відповідаєш? — Зуб даю, — сіпнув я нігтем великого пальця за передній зуб, впевнений, що він залишиться на місці.

Одним словом, відметелили ми з Капраном Змео ще раз і трохи переборщили, бо бідолаха попав до ізолятора (шкільна лікарня) з численними забоями і розсіченою головою пряжкою солдатського паска. Після чого моя Олена Премудра засудила мій вчинок, а до поверженого суперника, як і подобає жіночій душі, пройнялася жалем, який згодом переріс у почуття. Це вона мені сказала вже після тридцяти двох років, як я знайшов її на сайті «Однокласники» і домовився зустрітися на ювілеї п’ятдесятиріччя школи-інтернату.

Розбіглися ми з нею не відразу. Зустрічалися аж до восьмого класу, писали одне одному листи на канікулах, дарували дарунки на жіночі та чоловічі свята, але все ж таки та ниточка, яка нас пов’язувала, обірвалася. Дивні жіночі серця. Жінки водночас хочуть мати поряд з собою і сильного чоловіка, і того, кого можна пожаліти. Тож заміж вони виходять, як потім проясняється, не за того, кого хотіли, бо за двох відразу — гріх. Але «моя» Оленка Премудра умудрилася вийти заміж не за Змео і не за мене, а за когось третього, з яким згодом розлучилася і виховувала свою доньку сама. Ну, як і подобає розумним жінкам.

Але щиро, від серця кажу, що я дуже вдячний їй за те, що її дівоча врода посіяла в моєму серці перші почуття кохання, бо вони найсильніші і найпрекрасніші за ті всі інші, які я відчував по життю. Скажу більше, що хоч те кохання і відцвіло давним-давно, та все ж корінці свої лишило в серці, бо вона інколи приходить до мене уві сні, і я там з нею щасливий.