розділ 6

А й справді, як станеш ото згадувати щось таке далеке, яке залишилося десь аж у глибинах дитинства, то нічого, окрім розваг, і згадати нічого. Таке, знаєте, враження, ніби й по с..аці ніколи не били. Ось пригадую: одного разу раптом на хуторі нудно стало. От куди не глянь — кругом нудно. В хаті нудно (ні телевізора, ні інтернету не було), вийшов із хати — нудно, глянув на ліс — те саме. Побрели ми з Гришком на посьолок — може, там комусь смішно. Прийшли, зустрілися з Гришковим корифаном Толиком, а йому, зараза, також нудно. От стоїть стовпом посеред Заверіччя, нудний такий і геть не знає, що робити.

Воно й не диво, бо осінні канікули були, а восени, самі знаєте: ні на ставок у трусах, ні на п’ятдесятиметровий насип біля кар’єру з саньми. От і роби що хочеш… скукота. Але ж десь поряд ходила «Еврика», а то така бестія, я вам скажу, що з будь-якого положення вихід знайде. І таки знайшла, бо ми, мов горобці, пурхнули в рейсовий ПАЗик, що йшов до Рокитного, і поїхали в кінотеатр на дитячий сеанс.

Кіно було так собі, про якогось Мальчиша-Кибальчиша, а ось випуск «Ну, постривай!» перед сеансом сподобався. Але в радянські часи вибору в кіно не було, тож, можна сказати, отримали те, за чим приїхали, і гайда додому. А чим? Точніше — за що? Ті копійки, що були, розтринькали на поїздку до Рокитного, кіно і пиріжки в привокзальному кафе. В автобус без грошей не пустять, бо на вході перевіряють квитки, а ось дизель-потяг — це те, що треба. В потязі доїхати додому безкоштовно шансів було більше. По-перше, коли сідаєш в потяг, то бачиш, де саме сидить провідниця, і йдеш від неї чимдалі, аж до моторного відсіку. По-друге, якщо вже й влипнете в таку халепу, то поки ви шукатимете квиток по кишенях, під лавками чи в сусідньому вагоні, саме в ту мить, коли провідниця зрозуміє, що у вас його немає, потяг вже зупиниться на станції Томашгород. Тоді ви відволікаєте її увагу вигуком: «Ось він, знайшов!» — і вистрибуєте за ним у прочинені двері на перон.

Але з потягом була одна обставина, яка в наші плани не вписувалася — його потрібно чекати. І досить довго — приблизно півтори години. А в такому юному віці чекати — це все одно, що терпіти тортури. То вам не жарти — провештатися на вокзалі півтори години без грошей і не потрапити до відділку міліції. Тож вирішили потрапити додому пошвидше і від міліції подалі. Питання: «Як і чим?»

І тут, як справжня леді, підійшла вона і каже: — Хлопці, ви не повірите, але я знаю як і на чому. — Ти хто така? — питаємо. — Я — «Еврика». Я ж відразу за вами приїхала. Ви ж мені за ідею в Заверіччі так і не подякували. Не по-культурному якось. — Добре, дякуємо, — даємо здачу, — тепер твій хід, що скажеш? — Ось бачите, стоїть вантажний потяг? — каже вона, така задоволена, що «дякую» з’їла. — Ну, бачимо. — А те, що він стоїть у тому напрямку, куди вам треба, бачите? — Та не сліпі! Ти ідею давай. — Так ось, як тільки він рушить, ви зможете зайняти місця згідно з некупленими квитками поміж вагонами на зчіпках. А так як потяг буде змушений у Томашгороді зупинитися, щоб пропустити зустрічний, то ви і зійдете. А звідти до Заверіччя вже рукою подати. — Так, ми зрозуміли. То що, вже дякувати? — Аякже! — вимагала «Еврика». — То дякуємо, і вали звідси! — проявили ми хлопчачий гонор.

Ми пішли аж у хвіст потяга, щоб ніхто зі сторонніх і собі не захотів таким способом додому доїхати. Бог, мабуть, побачив, що ми вже готові до посадки, і дав команду машиністу рушати, бо вагони з голови потяга почали смикатися, почергово брязкаючи зчіпками. «Час!» — зрозуміли ми й кинулися займати місця. Толик заплигнув першим, я з братом, пропустивши один вагон, — другими.

Спочатку все йшло добре: потяг, набравши ходу, прямував у бік Томашгорода. Шпали миготіли так швидко, що неможливо було розгледіти. Я висунув фейса, щоб побачити, де саме ми вже, але осінній холодний потік повітря на швидкості заштовхнув його назад між вагони. Раптом потяг почав пригальмовувати перед Томашгородом, і ми зраділи, що в нас виходить так, як ми і запланували. Але щось пішло не так, бо потяг знову смикнув вагони за собою і став набирати швидкість. Гришко гукнув мені: «Стрибай!» — і зіскочив з потяга. Я, довго не роздумуючи, стрибнув за ним, бо ж вельми хотів спитати: «Навіщо зіскакувати, якщо ще не доїхали?». Тож він першим, а я за ним покотилися під укіс. Позабивали руки, ноги, порвали штани й куртки, але кістки лишили цілими, бо треба ж було добратися на хутір. Погукали, пошукали Толика — ніде нема. Толик, виходить, поїхав далі. Не знаю, може, не ризикнув зіскочити, а може, йому в Клесеві захотілося зійти — не знаю.

Потім із розповіді Толика ми дізналися, що його подорож на цьому потязі Клесовом не закінчилася. «Коли, — каже Толик, — потяг промчав крізь Клесів як скажений, я зрозумів, що якось за ніч із міста Сарни додому доберуся. Але як побачив, що він і не збирався в Сарнах зупинятися, я вже став гукати. Я так, знаєте: "Люди, ау-у!", а потяг мені: "Ту-ту-у!", і так ми з ним перегукувалися без зупинки аж до Ковеля. Там, зараза, спинився. Не знаю, може, машиніст їсти захотів чи додому приїхав. Мене знайшов оглядач вагонів. Бачили, може, такого дядька на залізничних станціях з молотком? Він ходить і тим молотком по буксах стукає, перевіряє, чи є ще змазка. Ось так і до мене дійшов і молоточком по мені: стук-стук, а від мене: дзінь-дзінь, бо закляк у льодяник. Спробував мене зняти, а я рук відірвати від залізяки, за яку тримався, не можу. Чи то ляк ще не пройшов, чи ще не відтанув. Одним словом, покликав на допомогу, зняли якось і відвели до міліції. Краще б ми в Рокитному дизеля почекали — то матері було б набагато ближче їхати, щоб мене з міліції забрати. Якось цим потягам треба помститися за те, що вони таке з чесними підлітками виробляють, — сказав Толик. — От тільки як — ніяк не придумаю».

— Я знаю як, — почули ми знайомий вже голос. — О, а ти хто? — Ну й пам’ять у вас, хлопці, коротка. Та «Еврика» я, «Е-ври-ка». Запам’ятайте вже, зрештою! — Так ми ж тобі ніби подякували. — Ну, подякували. А що, як помститися потягам, хіба не цікаво? — Бачить Бог, не хотіли ми цього, але розказуй.