розділ 5

От, холера б його взяла! Заліз до того інтернату та й вилізти ніяк не можу, ніби на хуторі нічого й не було. Було, та ще й стільки всього, що не відразу й пригадаєш. Що ж воно там було, трясця його матері? А, згадав — світла не було! Взагалі. Навіть жодної лампочки в хаті, окрім гасової. Гасу вистачало, бо батько на роботі міг узяти, тож світили навіть удень, не шкодували. Не те що тепер: не встигнеш зайву лампочку ввімкнути, як відразу: «Ану, аспиде, туши, хай лічильник відпочине!»

Сидимо одного суботнього вечора в хаті, без світла. Тихо сидимо, бо батько спав. Він перед цим із дядьком Юхимом дегустував брагу — перевіряли, чи не пора їй уже перетворитися та очиститися на горілку. Потомилися, знаєте, хлопці, та й порозходилися. Батько знайшов у собі сили на ліжко залізти, а дядько, підтримуючи кожне деревце обабіч стежки, поплентався на селище. Ми, звісно, старалися не шуміти, але ж ми діти, і нас аж п’ятеро! Тож усе те «хі-хі-хі», «лясь!», «ой…», «мамо, а він б’ється!» таки розбудило його.

— Твою ж матір! — матюкнувся він, глянувши у вікно, де вже палав захід сонця. — Запізнюся! — кинув погляд на годинник, схопив кашкет (одягатися та взуватися не було потреби, бо так і спав) та й побіг у бік кар’єру.

Прибіг, запустив компресор, сів на брилу і з задоволеною, опухлою фізіономією чекав, коли прийдуть бурильники. Мовляв, дивіться — я перший на роботі! От сидить він, чекає, а вони не йдуть. Та й ніхто не йшов, бо ж вихідний настав. Чекав-чекав, аж бачить — в очах темніє. І чим далі, тим сильніше. Перелякався не на жарт, бо чув не раз, що від браги осліпнути можна, а він же ще такий молодий! Зупинив компресор і, поки ще хоч щось бачив, почимчикував додому.

Прийшов і ще з двору почав голосити: — Ганно, чуєш? Ганно, я сліпну… Нічого не бачу, в очах потемніло! — Звісно, що потемніло, надворі вже ніч! — пробубоніла Ганна, запалюючи гасову лампу.

І коли Савка пізнав просвітлення від лампи, його сповнила лють. Як це його люба половинка не встигла попередити, що він прокинувся ввечері, а не вранці? Хотів був кинутися до неї, але вогник, що відбився на скельці чекушки, вмить його заспокоїв. Похмелився і потім сам із себе сміявся, розповідаючи, як злякався темряви. Щоправда, відтоді батько, як прокидався з похмілля, завжди питав: — Ганно, це ранок чи вечір? — щоб не вскочити знову в таку халепу.

Якщо подивитися на життя теперішніх дітей зі смартфонами та планшетами, складається враження, що розваг у нас колись взагалі не було. А от і неправда! Були, і не якісь там віртуальні 3D, а найсправжнісінькі, бо ми самі брали в них безпосередню участь. Дехто зауважить: «Та які там на хуторі розваги?» Це вам так здається. У вас просто уява заслабка, бо ви не жили в лісі. А в нас були сірники… Натяк уловлюєте? Отож-бо. Нумо до розваг?

Серпень. Який рік — не пам’ятаю, але спека стояла неймовірна. Повисихали й «Буськів груд», і всі калюжі, в яких ми бовталися, щоб не засмажитися до хрумкої скоринки, як порося в печі. Бігали, правда, на ставок у Заверіччя, але порятунку мало: поки добіжиш назад на хуторі — вуха знову шкварчати починають. І ти бігом назад. Так цілий день і миготиш, а в таку спеку — то не жарти: або втомишся до смерті, або сонце розсердиться і лупне по маківці.

Тож переважно сиділи в хаті. Крім батька, бо він старався встигнути накосити сіна на зиму. І я не помилився: саме «накосити сіна». Правильно було б «накосити трави», але траву косили в червні, поки вона зелена. А батько через певні обставини в особистому житті не помітив, як червень перескочив у серпень. Своє запізніле косіння він пояснював так: — Бачте, як добре зараз косити? Трава вже суха, не треба переживати, що дощ намочить. Беріть граблі та відразу згрібайте в копиці!

Але того дня, коли сталася ця пригода, вдома не було нікого. Батько на роботі, мати в магазині. Нам із Гришком стало нудно, от і вийшли надвір. А там — пекло. Кажу брату: — Треба багаття розпалити. — Навіщо? Ти що, замерз? — запитав Гришко, підозріло дивлячись на мене, чи не напекло мені голову. — Багато ти тямиш! От скажи: коли на вулиці мінус тридцять, а в хаті мінус п’ятнадцять — де тепліше? — Звісно, в хаті. — Отож! — зрадів я. — Якщо ми зараз запалимо багаття і трохи біля нього побудемо, то сонце нам потім здасться прохолодним! — А як пожежа почнеться? — сумнівався старший. — Та яка пожежа? Запалимо біля колодязя: якщо що — відразу заллємо. І вітру ж немає.

Не знаю, як я його переконав, але взяли ми сірники й пішли до колодязя. Підготувалися серйозно: набрали води, виламали по сосновій гілці, щоб вогонь прибивати... Чирк! Ух, як гарно розгоряється!

І тут раптом нізвідкіля взявся клятий вітер. Хвилину тому була тиша, а тут як дмухне! Вогонь — гиц! — і на нестрижені чуби пересохлої трави. Ми за ним, а він в ожинник. А який же дурень у колючки в одних трусах полізе? Гришко про воду згадав, а та вода — як мертвому припарка. Ми гіллям махаємо, а іскри тільки летять на нас. Пече! Дивимося — вогонь уже по деревах угору поліз.

Зрозуміли ми, що нашу теорію зараз перевірятиме не тільки сонце, а й усі сусіди — Мифодь, Петрецький і Махтед, а за ними й усе село Крута Слобода. Але тут спрацювала голова старшого брата. — Кидай сірники у вогонь! — скомандував він. — І біжи клич батька! — Навіщо сірники палити? — дивуюсь я. — Щоб доказів не було! А я тут «приберуся». Зробимо вигляд, ніби ми просто вийшли й побачили. А я тим часом поставлю баночку з водою біля колодязя. Ну, типу ефект лінзи, самозаймання!

Жбурнув я сірники в полум’я і полетів за батьком. Батько прибіг другим, я третім, а лісник, дядько Костя — першим. Потім збіглося пів Заверіччя. Хтось згадав про пожежників, побігли на пошту дзвонити. Ті приїхали швидко, але в такий спосіб, що забули набрати води! Водій ще й дивувався: — А я думаю, чого машина так легко йде! А де тут води взяти? — Тут не набереш, ми останнє відро вичерпали! — відрізав батько.

Послали їх до кар’єру. Води набрали, а виїхати не можуть — підйом крутий, а двигун у старенького ГАЗ-51 не тягне. Поки шукали трактор, викликали другу машину. Та їхала довго, бо вже з водою. Гасили всі гуртом: три машини, лісник, батько з матір’ю, селяни й ми з величезними від переляку очима.