розділ 4

Взимку в інтернаті ми також не давали собі нудьгувати. Зими колись були серйозними — не те що нині. Снігу було валом, і морозило як слід. Розважалися на лижах, санях чи ковзанах — словом, кому що дісталося. А таким, як «я і моя команда», не дісталося нічого. Ну, звісно, теперішня дитина відразу образилася б, губки надула, може, ще й сльозу пустила б, щоб підкреслити драматичність. Тільки не ми. Бо ми твердо знали: всьому є альтернатива.

А чекала ця альтернатива у старій дроварні — на зламаних стільцях. Це була випукла фанерна спинка. Брали ми ці спинки і після обіду, замість того щоб іти на денний сон (нас тоді примушували спати), рушали на «Безодню».

Колись, мабуть, ще за Польщі, тут розкопали крейдову гору. Потім кар’єр покинули, а дощі та вітер трохи «підрихтували» ці урвища для нас, згладивши кути схилу. Який саме там був градус — не знаю, бо транспортира з собою ніхто не брав. Але схили були крутими — такими ж, як і ми самі.

Перепрошую, забув розповісти, чому та місцина називалася «Безоднею». Внизу цих схилів розлилося невеличке озерце, яке не замерзало навіть у люті морози. На дні бив ключ, що переповнював його, і зайва вода торувала собі шлях аж до річки Стубли. Місцеві казали, ніби в тому озерці немає дна: колись на тому місці стояла церква і в одну мить провалилася. Мовляв, вода була така чиста, що було видно хреста. Так і з’явилася ця водойма. Вода там і справді була дуже чистою. Влітку, коли ми вже були в старших класах, пірнали, щоб «поцілувати того хреста», але так і не встигали його знайти — вода була така холоднюча, що ми відразу вискакували на берег, як лосось на нересті.

О Господи, ці спогади, я вам скажу, геть задурять голову! З зими в літо вскочив. Одним словом, втекли ми з денного сну і прямою наводкою — на Безодню. Обрали підходящий схил, приблизно розрахували траєкторію спуску, бо це було важливо: внизу стояла хатинка, обгороджена парканом, і її треба було оминути. Хто її там побудував — не знаю. Зазвичай всі лізуть угору, а вона чомусь унизу примостилася.

І ось, хто «за», хто «проти» — проголосували одноголосно: перший спинку під дупу і пішов, другий пішов, я — третій. Спуск був таким швидким, що аж вітер засвистів від несподіванки. Перші двоє, як розрахували, так і спустилися, а я не впорався з керуванням і пішов прямо на хату. А вона ж парканом обгороджена! Я зі всього маху — в той паркан… Тільки тріски розлетілися. Добре, що хата мене спинила, то хоч із господарем привітався. Він якраз на подвір’ї порався.

— Добрий день, дядьку, — кажу, — як добре, що ви тут хату побудували, а то й не знаю, де б зупинився.

Дядько, видно, трохи розгубився від такого несподіваного візиту. Тут, я вам скажу, мабуть, і татари позаздрили б такому нальоту. Він стояв і глипав то на дірку в паркані, то на мене, обсипаного снігом, зі спинкою від стільця в руках. Не знаю, чи довго б він ще так крутив головою, але, на щастя, з хати вибігла господиня. А жіноча душа — вона чуйна, мабуть, і сама дітей мала, бо відразу заклопоталася біля мене:

— Божечку, синочку, ти хоч цілий? Нічого не зламав? — Зламав, — кажу, — вашого паркана зламав… Ви не переживайте, я завтра прийду і полагоджу. Вибачте, я ненавмисно, понесло не в той бік. — Та Господь із тим парканом! Микола й так хотів його міняти, бо струхнявів уже геть. Хоч буде йому чим зайнятися взимку, аби ти був цілий. — Та цілий я, тітонько. Ми ж з інтернату, що з нами станеться? — а сам думаю, що треба звідси швидше змиватися, поки Микола не «в’їхав», яку я йому роботу підкинув. — То я піду? — Іди, дитино, з Богом, — дала добро господиня.

Коли я відійшов від хати кроків на двадцять, почув, як Микола зареготав. «Мабуть, зрадів, що паркана нового поставить», — подумав я.

З Безодні на територію інтернату ми увійшли як доблесні лицарі: наш мокрий одяг скувало на морозі, і він став схожим на лати. Відповідно, як лицарів, нас уже зустрічала Галина Ничипорівна з паском у руці. І де вона тільки його взяла? Вона ж штанів не носить! Але то таке, можливо, якийсь вихователь зараз притримує штани руками й чекає на цей клятий пасок. Ми поспішили до спальні, щоб не змушувати його довго чекати. Ми ж не нелюди якісь. Роздяглися, полягали на животи, оголивши сідниці, і прийняли з пів дюжини «гарячих» для розігріву — щоб не застудилися, крий Боже.

Та хатинка, я вам скажу, вабила нас і в теплу пору року. Ну, не так щоб хата, як те, що біля неї. От уявіть: стоїш зверху, дивишся вниз, а там виставили свої сині боки сливи… Що вам відразу на думку спаде? То-то ж бо й воно! А ми ж були не дурні, вже у шостий клас приїхали навчатися, тож добре знали: в цю пору вони вже давно стиглі. Одна справа, коли ти на такі сливи дивишся знизу вгору: бажання покуштувати є, але лізти важко. А тут — згори донизу… Як кажуть, сам Бог велів. Тільки крок ступи — і сила земного тяжіння все зробить за тебе. Моли Бога тільки, щоб тебе витримав і зупинив той новий паркан, що Микола за зиму змайстрував, а не хата, як минулого разу.

Зробили, як і належить, розвідку. Розвідка доповіла: «Нема нікого, пішли десь». Слава Богу, спустилися як ніндзя: швидко, тихо і без галасу. І тільки-но почали збір врожаю, як раптом сінешні двері — рип… І ми завмерли, як декорації в садку. З прочинених дверей вийшов парубок років двадцяти. Звідки взявся? Ми ж бачили, як Микола зі своєю доброю половинкою подалися в село! Стоїмо, не ворушимось. Парубок глянув у садок і, звісно, нас помітив. Не знаю чому: чи то ми не дуже скидалися на садових гномів, чи він згадав, що нас тут не садив? Одним словом, «зависли», як уражені вірусом комп’ютери.

— Шухер! — хтось таки зміг нас «розблокувати», і ми горобцями випурхнули з садка.

Розбіглися, як і домовлялися — мов зайці в різні боки, щоб людина мала вибір, за ким гнатися. Мені доля запропонувала втечу або вгору, або в поле. Побіг у поле, до Новоставу. Бо я що, дурень — на гору дертися? Там і слив немає. А цей парубок також не дурнем ріс — погнався саме за мною. Біжу, серце від ляку аж із грудей вискакує, ніби хоче мене кинути, щоб хоч самому втекти. Озирнувся — наздоганяє, лихо таке! «Потрібно скинути баласт», — подумав я і висипав із кишень сливи. Але не допомогло, відстань стрімко скорочувалася. «Де ж воно так бігати навчилося?» — промайнуло в голові. Коли він мене наздогнав і схопив за комір, то сам і дав відповідь: