розділ 3

Ось сиджу під грушею, дивлюсь на неї — а щоб тобі хоч дулю вродила! Немає жодної грушки цього року. Змерз увесь цвіт навесні. Цьогоріч природа і наша влада разом здуріли: таке витворяють, що, може, й Господь засоромився та відвернувся від нас.

А, про що я?.. А, про груші. Оце пам’ятаю, в інтернаті був у нас садок. І такий, знаєте, чималенький. Але ж і нас було, як тієї саранчі голодної — десь аж триста душ. Спочатку ми об’їдали свій, щоразу дістаючи прочухана, якщо попадалися на очі вихователям під час «збору врожаю». А як уже повизбирували навіть ті плоди, що були втоптані в ґрунт, то починали мігрувати в чужі господарські садки по сусідству.

Не буду казати, що ми були голодні, бо мали режим аж п’ятиразового харчування: перший сніданок, другий, обід, полуденок та вечеря. Суть не в тому, а в тому, що організм, який росте, хотів вітамінів. А ті вітаміни були в чужих садках.

Отож одного разу нагледіли ми в одного дядька дуже гарні груші. Жовті такі, соковиті, та ще й розміром мало не з голову. Примітили й те, що дядько вже підстаркуватий. Можна впевнено сказати — дідусь, але не наш, бо навряд чи дасть грушу обтрусити. І була ще одна переконлива причина залізти до нього в садочок: він ходив із ключкою, тож бігати з нею точно не міг.

Одним словом — підстерегли, наважилися й залізли. Груші й справді були величезними: до кишені хіба що найменша влазила. Рішення прийшло миттєво: менші — по кишенях, а більші — зжерти на місці. Тож спокійно собі насолоджувалися трапезою, наповнюючи організми вітамінами.

Раптом, як грім з неба, господарів голос:

 — Ах ви ж бісові діти! Ну, зараз я вам задам! — і кинувся на нас, розмахуючи ключкою, мов Чапаєв шаблею на «білих».

З груші ми посипалися, ніби нас із неї струсили. Але ляк минув відразу: бо який уже з діда спринтер? Тому ми, опинившись по той бік паркану, щедро «віддячили» йому кривляннями, ще й пару дуль дали — типу «здачі не треба» — та й пішли собі.

Минув, мабуть, добрий тиждень, і ми вже й забули про цю пригоду, бо, як і належить «рецидивістам», уже не в одному садку «допомогли» зібрати врожай. Сидимо собі на підготовці домашнього завдання. Тихо сидимо, бо вихователь із нами. Аж раптом по селекторному зв’язку голос директора: — Тимощук, Огієвич, Тарасюк, зайдіть, будь ласка, до мене. І це таким спокійним тоном, що ми від несподіванки аж переглянулися. Мовляв, з якої такої радості?

Василь Тихонович глянув на нас поверх окулярів, кивнув: «Чого сидите? Валіть!» Ну, пішли ми в невіданні — за що саме кличе. Якби ж то знати, то, може, дорогою вигадали б якусь «чисту правду». Підходимо до кабінету… стук-стук-стук… так-так, — Прочиняємо двері:

— Викликали? Добрий де…

— Добрий день, — відповідає нам замість Івана Васильовича дідусь із ключкою.

— А я вам, хлопці, ось гостинця приніс, — кивнув він на кошик із грушами, яблуками та сливами.

А Іван Васильович сидів за своїм столом мовчки, тільки чомусь побагровів. Незрозуміло правда чому, бо й спеки вже не було, осінь на дворі.

 — Ці хлопці? — раптом запитав директор у дідуся.

— Ці, — придивився він до нас. — Дякую вам, можете йти, а я з цими хлопцями ще трохи побалакаю, — сказав Іван Васильович, роблячи наголос на останньому слові. І я відразу зрозумів, що не такий уже той день сьогодні й добрий, як казав дідусь.

Щойно старенький зачинив за собою двері, Іван Васильович із силою ляснув долонею по столу і схопився зі стільця так, ніби його звідти виштовхнуло пружиною:

 — То вам, бісові діти, в їдальні мало їсти дають, що ви нишпорите по чужих садках?! — запалився він не на жарт. — Мало того, що як злодії залізли до господаря, то ще й йому дуль понатикали!

І якби ви тільки знали чи бачили, з якою спритністю він витягував пасок зі штанів, то перестали б захоплюватися ковбойською стріляниною. За секунду пасок уже був у його правій руці, складений удвоє, і обсипав наші м’якуші «гарячими поцілунками», від яких ми закружляли в танку навколо директора. Дістали добре: того вечора домашнє завдання доробляли вже стоячи.

Дід виявився ще тим розвідником: вистежив нас, випитав прізвища та й пішов до директора. Це ми потім уже дізналися, коли відносили йому того кошика, повного наших вибачень. Свій гостинець він приніс від щирого серця, бо думав, що ми крадемо груші з голоду. Хай пробачить нам його душа — тоді ще малим і нерозумним. На Івана Васильовича також ні образи, ні зла не тримали — він був нам як батько. По-батьківськи і виховував. Тож низький уклін його пам’яті за велике серце, якого вистачало аж на триста душ.

Пригод в інтернаті було дуже багато, всіх і не згадаєш. Тож поки буду згадувати — гайда на літні канікули до мене на хутір, до того самого «кучерявого» дуба. Навколо нього теж було багато цікавого. Ліс взагалі сам по собі таємничий, як у народі кажуть: «Ліс — справа темна».

Так ось, у тому лісі збирали ми зі старшим братом гриби. Притомилися й сіли перепочити. Тобто я сів, а Гришко — перекурити. А що зробиш? Він хоч і неповнолітній був, але ж старший за мене. Дістав із кишені цигарки «Три богатирі» й запалив. Глянув я на ту коробочку: на ній три міцні хлопи намальовані, ну як дуби. Це ж, думаю, не дарма їх там зобразили: мабуть, рекламують, що як палитимеш, то з часом таким здоровилом станеш. А ви ж мене знаєте: я хочу все й одразу. І те, що я щойно закінчив четвертий клас, мене не злякало.

— Дай мені одну, я теж палити буду, — прошу в брата.

 — Та ти ж не вмієш, — відмовляє він.

 — А ти навчи. Ти ж старший брат, усьому мене вчиш, то навчи й курити, — не здаюся я, бо вельми захотілося видихнути дим, як Змій Горинич.

 — Ну гаразд, на, тримай, — простягнув він цигарку.

Я запалив, і щойно вдихнув дим, як в очах потемніло і мене розібрало на страшний кашель. Поки прокашлявся — бачу, вже й розвиднілось.

 — Та не так ти куриш! — психанув Гришко. — Куди ти поспішаєш, хто тебе гонить? Треба робити так (неповнолітніх прошу не читати цих рядків): вдихаєш дим, але не дуже глибоко. Потім затримуєш подих, промовляючи про себе: «Пішла баба в ліс, нарубала дров, затопила пічку, дим пішов…» — і видихаєш. Тоді кашель не душитиме.