розділ 2

Батько все ж таки змайстрував нам ту гойдалку, і ми по черзі вивчили на ній закони гравітації та засвоювали їх на практиці. Через день ми вже добре знали, що якщо сильно розгойдатися, то, дякуючи інертній силі, можна вилетіти з гойдалки, тоді  сила тяжіння обов’язково притягне тебе за носа до землі. Іноді перевіряли цей закон Ньютона в садку на яблунях, тільки замість яблука гепали додолу самі. Батьки на це не зважали, бо були зайняті своїм.

Не мені вам казати, ви й самі добре знаєте, що поліщуки люди роботящі. А наробившись, кожна людина хоче відпочити. Як тільки якесь свято чи вихідний, то всі бігли одне до одного відпочивати. І нам, поліщукам, я вам скажу, для цього не потрібно ні Чорного моря, ні Білого моря, бо ми ще й Синього не бачили. Нам просто треба море — море горілки, пива і щоб на березі цього моря якась закусочка знайшлася. У такі дні знайомі моїх батьків приходили до нас на хутір. Ну, самі розумієте — природа. Сідали вони в садочку чи під «кучерявим» дубом і відпочивали. А мені, пам’ятаю, доручили квартою горілку з комори підносити. Чому відразу не взяли з собою трилітрового «слоя» не знаю, може, боялися на таку кількість горілки дивитися. Але, як в нас кажуть: «Очі бояться, а горло вип’є все».

Коли я підносив їм чергову кварту, то помітив, що вони чим більше пили, тим більше розумнішими ставали, бо почали одне одному свій розум доводити. Доходило до того, що якщо хтось не розумів тих «формул» чи «теорем», то для остаточного затвердження їх доводилося й кулаком в голову вбивати. Ну, а яка ж людина не хоче бути розумною. Я, звісно, наче розумний хлопчик був, але ж не настільки, щоб брати опонента за барки і вбивати йому свою істину. Тож, коли зачерпував квартою горілку з бідона, вирішив і собі «розуму» додати, і так, щоб не мало було. Переборовши в собі відразу від пекучого і смердючого самогону, я все ж таки трохи надпив з кварти. «Розум» в голову зайшов відразу, і коли я ніс від комори горілку, то його ставало все більше і більше, поки я від того тягаря не впав разом з квартою.

— Ой, лишенько, що це з дитям? — заголосила тітка Ніна.

Першою кинулася до мене моя зблідла мати, а за нею її твереза сестра Одарка, (бо ж не пило, і як більмо на оці, сиділо за столом), вона і відчула від мене амбре від «народної», та й заспівала по-народному:

— Твою ж матір, — я так і не зрозумів відразу чию саме — мою, чи моєї матері матір, — воно ж в дупель п’яне! В батька вдався. Алкоголік!

«Мабуть, то якийсь ступінь вченості так називався», — подумав я тоді.

Боже, і чим тільки мене не рятували: і сироватку пив, і марганцівку пив, і блював, і дри…, ну, про це промовчу. Потім, як я вже від того «розуму» відчухрався, то подумав: «На холєри мені такий «розум», краще вже ще дурним трохи поживу, а подорослішаю, то й порозумнішаю».

Час йшов, бо не лінувався, а я помалу зростав і доріс аж до школи. Зібрала мати мене в дорогу й повезла до санаторної школи-інтернат в селище Клевань, бо спершу туди направили сестричку Наталочку, в неї було хворе серце. А щоб вона там сама не сумувала, відправили туди старшого брата Гришка, і, як в народі кажуть: «Де двоє, там хай і третє сидить».

Була, правда, й ще одна вагома причина, чому ми до інтернату потрапили — хата наша ж серед лісу стояла і  до школи потрібно було крізь нього йти. Ну, літня пора, то ще так собі: тепло, день більший, і зранку вже видно, і ввечері ще бачиш, куди йдеш. А взимку? Взимку холодно, темно, вовки по лісі бродять... От, мабуть, мати й боялася, щоб ми тих вовків не поналякували та хвости їм не повідривали, як ящіркам. У ящірок вони то відростуть, а в вовків навряд чи. Ну, уявіть собі вовка без хвоста... Це ж геть не гарно.

Приїхали ми до того інтернату, все чуже таке, люди чужі, говорять трохи не так, як у нас, і без матюків, геть не так, як на хуторі. Гришко з Наталочкою до своїх побігли, бо вже були тут і ознайомлені з усім. Я було також ринувся за ними, але материна спідниця до руки так прилипла, що й не відірвати. Віра Йосипівна (моя вихователька молодших класів) побачила таку справу і допомогла мені руку відчепити від спідниці. Та й каже мені:

— Нехай мама піде купить тобі морозиво, а ми її тут почекаємо, добре?

— Добре, — кажу. Який же дурень від морозива відмовиться.

Спочатку ми чекали з вихователькою, потім її змінила моя перша вчителька — Надія Филимонівна. А я все чекав. Правда, поки чекав, то заодно вчився писати, рахувати та читати, бо ж на хуторі ні літер, ні цифр не було, тільки ліс і листя. І все ж таки, дочекався: закінчилася перша чверть і приїхала мати забирати нас на канікули. Правда, без морозива... Та ну його, я й так був радий... Додому ж, на хутір свій, їду.

Завдяки поїздкам з інтернату та назад, я хоч поїзда побачив і періодично на ньому катався.

Надія Филимонівна була з добрим серцем вчителька. Вона навіть водила нас до себе додому і частувала випічкою чи іншими домашніми смаколиками. Правда, доброю вона до нас була лише до тих пір, поки ми були слухняні. Але, як тільки від нас починала вивільнятися лишня енергія під час занять, то по нас летіло все, що лежало в Филимонівни на столі. Петрик зловив носом навіть чорнильницю (в ту пору ще не у всіх були кулькові ручки), після чого вона довго вибачалася, спиняючи йому юшку з носа.

Вчитися я старався гарно, бо тоді вчили не так, як зараз. Тим, хто лінувався вчитися, ці знання інколи забивали в голову указкою, а щоб краще учень засвоював предмет, то використовували товстіший кінець. Вчитель історії моєму однокласникові Вітьку такою указкою показав на практиці, як козаки рубали шаблями своїх ворогів. Правда, Вітя схитрував і замість шиї підставив руку. І, оп-ля! Цілу чверть нічого не писав, бо носив гіпс. Перелом променевої кістки – це серйозна штука. Виховували також аналогічно: словом, паском, різкою, рукою, а в особливих випадках могли і ногою. Це, звісно, робилося, щоб з інтернату в світ божий ми вийшли не тільки навченими, а ще і людьми. Але ж ми задніх також не пасли, і всіляко допомагали вихователям та вчителям зрозуміти, що в нас окрім того розуму, що вони нас вчать, є ще й свій. Тому після денного сну ми всі забралися з кімнати і залишили двері чуть прочиненими, щоб поставити зверху праску. З таким розрахунком, що як вихователь буде заходити до кімнати, щоб перевірити порядок, то праска з ним привітається прямо в голову. А праска, я вам скажу, ще та — радянська.