Глава 1

Яна вийшла з автомобіля не одразу.
На мить вона просто сиділа, дивлячись на будинок попереду, ніби той міг змінити свою форму, стати менш реальним або просто зникнути. Але він не зникав.
Тітка Алевтина чекала на неї всередині.
І він теж.
Її майбутній наречений.
Яна повільно видихнула й нарешті відчинила дверцята. Повітря одразу здалося холоднішим, ніж було в салоні. Або це вона так відчула.
— Тільки не говори зайвого, — звучав у голові голос тітки. — Таодій не любить жінок, які думають, що вони розумні.
Яна ледь помітно скривила губи.
“Не любить?”
Чудово.

Вона якраз і була проблемою такого типу, який не люблять.
Вона зачинила двері й повільно поправила сукню. Яскраву. Навмисно обрану так, щоб її неможливо було не помітити. Макіяж — трохи різкіший, ніж доречно. Волосся — без зайвої скромності.
Не наречена.
Виклик.
Будинок був великий, холодно-ідеальний, як у людей, які звикли контролювати все, навіть тишу.
Яна зробила перший крок до входу.
І саме тоді двері відчинилися.
Він вийшов сам.
Без поспіху. Без усмішки. Так, ніби вже знав, що вона прийде саме в цей момент.
Таодій.
Яна не дозволила собі затримати погляд довше, ніж потрібно. Але й цього вистачило.

Він не виглядав старим.
І це було перше, що зруйнувало її початковий план.
Друге — його погляд.
Він дивився так, ніби вже розбирав її на частини. Не як жінку. Як задачу.
— Яна, — сказав він рівно.
Не питання. Не здивування.
Констатація.
Вона злегка нахилила голову.
— Таодій.
Між ними не було відстані, але повітря раптом стало щільнішим.
Вона мала мовчати. Бути обережною. Не розповідати зайвого.
Так сказала тітка.
Яна зробила крок уперед.

— Ви завжди так дивитесь на людей? — спокійно запитала вона. — Чи тільки на тих, кого вам підбирають як майбутню дружину?
У його погляді щось ледь змінилося.
Зовсім трохи.
Але Яна це помітила.