повість

Поліна, як завжди бігла  через підземний  гараж великого супермаркету, який з’єднував дві вулиці і  робив  її дорогу додому  набагато коротшою. Моросив дрібний зимовий дощ. Холодно,  мокро, вітряно,   волого -- такий мерзлякуватий  день був сьогодні в Римі.  Поліна склала парасолю,  струсила з неї воду і направилась в сторону виходу, стиха мугикаючи якусь мелодію. Незабаром повинен був розпочатися її улюблений серіал, який вона нізащо не хотіла пропустити.

 Край ока  вихопив чоловічу постать, що тулилася до стіни  на дерев’яних піддонах, застелених картонними коробками. Скоцюрблений чоловік трусився від холоду.    До Поліни донісся його сухий, надривний кашель і стогін.

-- Алкоголіки прокляті, спасіння від вас нема. Нажеруться тієї горілки  і стогнуть. Якого дідька їхати, щоб  здохнути  на чужині. Пили би вдома, там таких  вистачає. Але ж ні їдуть до Італії й тут позоряться… Очі  б мої вас не виділи, сором який, -- бурчала Поліна.

Вона вже не  раз бачила тих  пияків -- двоє поляків, а недавно ще й українець до них прибився. Чоловіки поводилися  спокійно -- пили, курили, ні до кого не чіпалися. Такі собі мирні пияки. Їх  іноді проганяли охоронці супермаркету, але вони йшли і знову поверталися, тут їм було зручно і затишно. Поліна  вже звикла до їхньої присутності, тому не боялася.    Вона  часто проходила тут з іншими жінками, які,як і вона жили поблизу.  Від них вона знала, що до двох поляків приєднався і її земляк -- українець. Їй було  неприємно це знати. 

Вона продовжила свій шлях все ще лаючись.  Пригадала й свій неприємний  досвід з  таким, як цей.  Їй вистачило   чоловікового брата, який ніколи не просихав від горілки.  Її  Ігоря давно нема в живих. Він  не пив, не курив, був фізично здоровий, але не вижив потрапивши в автомобільну аварію. Зате його брат -- п’яниця  топче й понині землю нетверезими ногами. 

Поліна витерла сльозу, що непрохано скотилася при згадці про свого чоловіка. Вони прожили душа в душу п’ять коротких років.  Ігор голос на неї не підняв, не принизив, не образив… Бог дітей їм не дав, шкода. 

 Брат Місько побув у них один місяць, але такого  “жару”  дав, що ще й тепер при згадці про нього її  трусить від злості.  Приїхав допомогти і допоміг -- картоплю, привезену від батьків, продав сусідам за пляшку оковитої, цемент розніс “добрим людям” за вонючий самогон. Той рік був неврожайний  на картоплю, то сусіди були дуже раді такому вигідному обміну, та й цемент завжди в господарстві знадобиться.  Невідомо як, але знайшов “заначку” чоловіка, що збирав гроші на поїздку до  моря, хотів зробити їй несподіванку, а отримав її сам, коли побачив пусту схованку.  Привласнив частину  грошей із  зарплати Ігоря і влаштував собі свято -- приліз на третій поверх на чвораках, а подзвонити в двері сам не зміг, бо ноги не тримали.  Таку радість тоді, їм  видзвонив  сусід, що піднімався на свій поверх і побачив “хворого”. Сходив під себе на канапі, добре, що їй хватило розуму постелити  клейонку, бо за ковдрою на смітник міг тоді поїхати й канапа. 

Поліна вмить згадала те все і в котрий раз поспівчувала Міськовій дружині -- Тетяні, яка разом зі своєю матір’ю терпіла алкоголіка  в своєму домі. Вона не була красунею, боялася  залишитися  в дівках, то й вийшла заміж за “ принца -- пияка”, що перетворив її життя на жахіття.

-- Як вона могла з таким жити? Це ж кара небесна, а не життя! Убила б гадину отаку, -- подумки вилаялася Поліна. 

Вона запитала в Міська в той його приїзд,  

--Ти ж зять,  прийшов на все готове, але не цінуєш нічого  і  нікого. Ти там ще й гвіздка не прибив, а ведеш себе так по хамськи.   Поводишся, як гість -- палець об палець не вдариш. 

-- Я в них в гостях? -- голосно засміявся він, 

--  Це я в них в гостях?! Ти думаєш що я в них в гостях?-- заходився від реготу Місько.

-- Це вони в мене в полоні! Де їм  дітися з підводного човна! 

Він так голосно реготав, що їй стало не по собі від такого нахабства.

-- Ти  такий впевнений? -- не стрималася Поліна.

-- А то! До сорока її ніхто не ухватив, а я взяв, та й женився. Вона знає за що терпить,  має мені ноги мити й юшку пити,  -- самозакохано прорік тоді Місько.

Поліні  мову відняло,  почувши таку зухвалу відповідь. Її ще й тепер  колошматить при згадці  тих  Міськових хвалькуватих  слів. Але таке життя, вони й досі живуть  разом -- хтось і досі  в гостях, а хтось в когось   в  полоні, так і  тягнуть біду за бороду.

Вона гидливо глянула в той бік, де скуцьорбився в незручній позі чоловік, вірніше, людське тіло. 

-- Світ би вас не знав, п’яниці прокляті! Тьху на вас, -- сплюнула спересердя жінка. 

Паркувальна стоянка була майже порожня, стояло кілька авт, які належали, найшвидше, працівникам супермаркету. Нікому не було діла до лежачого пияка, що сиротливо тулився до холодної стіни, тремтячи від холоду.

-- Це ж треба так напитися, щоб  ноги не несли. Здохне скотина і закінчить свій безславний шлях ще один пияк, -- подумала Поліна. 

-- А це ж чийсь син!  -- думка так болісно різонула по душі, що вона аж зупинилася. 

-- Ну, досить шкодувати якогось алкоголіка, -- осмикнула себе жінка. 

Але очі вже дивилися в той бік, де знову кашлем зайшовся чоловік. 

-- Чого їх жаліти, вони самі собі дорогу обирають, -- подумала Поліна й поспішила до виходу. Вітер тоненько пробрався під пальто і холодні краплі дощу обліпили обличчя.

-- Чорт, але й холодно сьогодні! Диви, який дрижак в Римі цього року, кажуть, має сніг випасти. А чого, все може бути,  такий  холодний  дощ перейде в сніг.

Поліна розкрила парасольку, яку поривчастий вітер одразу вивернув в інший бік.

-- Оце погода сьогодні! Холод псячий! Ого! Який вітрюган, -- зіщулилась жінка.

-- А той там здохне від холоду до ранку, -- подумала. 

Квартиру вона винаймала разом з подругою, але наразі та  поїхала в Україну.  Тепле житло було поруч, якихось триста метрів. Завтрашній вихідний вона мала присвятити собі, це значить -- виспатися. Скоріше до тепла, думкою спішила Поліна.